Обіцянка - цяцянка, а дурневі радість

Ніколи не кажи «назавжди»,

не витримаю більше я неправди.

Не витримаю тих солодких слів,

із корнем «люб» гарячих дієслів.

(Це ж все брехня, не вірю я тобі.)

Не обіцяй життя, як казку,

і на нозі тонку підв’язку.

Не обіцяй скарбів всесвітніх,

та подорожей навколосвтніх.

(Все рівно ти ж не виконаєш їх.)

Чому кидаєшся ти цим «назавжди»,

не знаєш інших ти солодких слів?

Я думала, «ніколи» не казати,

а варто «назавжди» забути всім.

Навічно… може бути небокрай

А світ не вічний, ти вже вибачай.

Ми скінчимось колись, а може зараз

Життя ж живемо лиш єдиний раз.

(Тож… Не витрачайся на даремні обіцянки,

я не дурна, зі мною не пограєшся в цяцянки.)

Say nice, be nice ♥

Ми так легко вішаємо ярлики: "Вона повія!", "Він бабій, це 100%!", "Вона точно з ним заради грошей", "А ця взагалі ненормальна", "Він явно не тієї орієнтації...", "Та вона ж всім дає, ти хіба не знаєш?", "І взагалі всі дівчата - повії", і у відповідь: "А хлопці - козли!". І помітьте, жодного позитивного слова. Ви чули, щоб незнайому дівчину, що йде вам назустріч чи про хлопця в метро хтось сказав: "Вона мабуть дуже розумна", "А він молодець, фігура гарна, отже, сила волі є", "Ой, а що це він читає? Класика? Це чудово, який класний хлопець", "Така гарна, багато часу витрачає на зовнішній вигляд, це добре, що вона слідкує за собою", "Така гарна сорочка, він вміє підбирати одяг", "Мені здається ця дівчина дуже порядна і буде гарною дружиною".
Ну зізнайтесь, ви ніколи такого не чули й навіть самі про таке не думали. Набагато легше поставити когось на коліна і вилізти на нього, аби стати вищим, аніж поставити когось на сходинку і дивитись на нього знизу вверх. Ми ж усі знаємо, що не можна судити людей по зовнішньому вигляді, це лише оболонка з якою народжуюються, а все, що всередині, окрім внутрішніх органів звісно, це те, що людина сама в собі виховала, виростила, те, чого вона досягла.
З першого погляду ніколи не зрозумієш людину, ні-ко-ли! У людей стільки граней, світів, дверей, планів, називайте це як бажаєте. Головне, що від назви нічого не зміниться, людина є і буде багатоплановою, різною, неодновимірною і її ніколи не розгадаєш з першого погляду.
Погана думка про інших показує тільки те, наскільки ви самі низькі. Адже високій людині ніколи не потрібно робити когось нижче, їй і так все видно, і вона все може дістати з висоти свого зросту. А ось несподівані компліменти, позитивна думка про оточуючих неодмінно додадуть ще пару сантиметрів до зросту.

"Якщо хочеш пізнати людину, не слухай, що про нього кажуть інші, краще послухай, що він каже про інших" (автор, на жаль, невідомий, але це точно неймовірно розумна людина)

Поважайте один одного! ♥

So sad...

Всі розумні люди розказують як важливо мріяти, що мрії роблять життя яскравішим, що саме мрії є нашим мотиватором для досягання цілей і т.д. і т.п.
Це нагадує мені казку: "і жили вони довго й щасливо". А чому ніхто не хоче розказати про те, що він їй зраджував, вона мріяла зібрати речі та поїхати якнайдалі, про вечірні скандали, крики, сльози, змучені обличчя і нещасне життя. Вони просто жили довго, а щасливо...у всіх різне розуміння щастя.
Так ось, чому ніхто не розказує про відчуття, коли мрія впала з хмарочоса і з висоти 250 м впала на асфальт? Чому не розказують як боляче, коли твою мрію рвуть, ріжуть, кидають і, на довершення, з тріском жбурляють на підлогу, щоб розбити на молекули, щоб не зібрати вже ніколи. Бо просто в твоєму житті є люди, які не хочуть, щоб твої мрії збувались, їм це не вигідно, не потрібно чи просто не хочеться.
Чому про це ніколи не кажуть? Не попереджають заздалегідь? "Шановні, будь обережні, мріяти - це небезпечно". Про лінії елктропередач таке ж пишуть. Це ж майже одне й те саме. Ступінь небезпечності, на мою думку, точно однаковий.
Та не мріяти в нас все рівно не вийде, це мабуть єдиний спосіб втекти від реальності легальним шляхом. Ну розбилась мрія - поплачеш, повбиваєшся, пожалкуєш, поб’єшся головою об стіну, пообіцяєш собі більше не повторювати таких помилок і все рівно будеш мріяти. Адже, це приємний бонус до складного та гіркого життя :)

You always have a green light that burns all night at the end of your dock

Є люди і речі, які кожного разу відкриваються для тебе з іншою сторони.
Те саме відбулось у мене з романом "Великий Гетсбі". З першої сторінки я зрозуміла, що це не проста книга, вона вся дихає таємницею. Читаючи, ніби бачиш щось між рядків, простягуєш руку, щоб зловити його, а він вислизає з пальців. Книга психологічно дуже цікава, але я й не думала, що подивившись екранізацію, тим більше сучасну, зрозумію, що цей роман я буду відкривати потихеньку протягом усього свого життя.

Неймовірно гарно передано усі емоції, мікровирази обличчя змушують вірити героям до останнього і навіть забуваєш про те, що це всього лиш талановита гра акторів, а не реальні люди та події.

Не знаю з чого почати: книги чи фільму. Мабуть почну з початку, тобто з Фітцежарльда. "Великий Гетсбі" не схожий на жоден з його творів, Френсіс спеціально спробував абстрагуватись від своєї манери написання, щоб створити щось інше, важливе, щось, щоб донесло і передало якомога чіткіше його ставлення до Америки, подій в ній.
"Карнавальність" книги виконує роль театральної завіси, адже за цими показними веселощами ховається страх, який пережив увесь світ з війною. Люди потроху відходять від страшних спогадів і кидаються в іншу крайність - безтурбоні, необдумані веселощі, повну насолоду життям, незважаючи на правила та закони. Фіцжеральд обдумував багато можливих варіантів для назви книги. Хоч Гетсбі є головним персонажем книги, він не є тим, про що написаний твір. Окрім Гетсбі та його життя, безліч, на перший погляд, невеликих нюансів є важливими. Чомусь ніхто не хоче звернути увагу, наприклад, на проблему расової дискримінації в Америці, відсутність прав жінок, адже у книзі видно, що вони грають роль лиш прикраси. 

"Дай только бог, чтобы она выросла дурой, потому что в нашей жизни для женщины самое лучшее быть хорошенькой дурочкой." - слова Дейзі.

У назві "Великий Гетсбі" автор передав своє іронічне ставлення до того періоду, адже Гетсбі був не тією людиною, яку варто назвати великою. Дійсно, він досяг багато чого, але все життя він прожив лиш ілюзією, мрією, ставив матераільні цінності у житті набагато вище духовних. Так і вся Америка була зосереджена лиш на грошах, гарному вигляді життя, показовому щасті та веселощам, жила ілюзією безтурботності.

Я можу довго описувати роман, всіх персонажів та  всі сховані натяки автора, що я вже встигла зрозуміти, але воно вам потрібно? Тому наполегливо раджу прочитати цей роман і прочитати не просто для помітки вконтакті чи "резюме" в переліку прочитаних книг, а для себе. Перше на що варто звернути увагу - моральні цінності та ставлення до них.
А тепер про фільм. Чесно кажучи, я вже давно не дивлюсь екранізації книг, що читала, та не читаю книги, екранізації яких я дивилась. Постійно розчаровуюсь. Але книгу я прочитала вже давно, а Леонардо ді Капріо вже старішає, тому на цей фільм треба було сходити.

Я ніколи не могла повірити, що може бути фільм, який змусить мене сидіти непорушно 2 години 23 хвилини з широко розплющеними очима, забувши про попкорн, підозрілого чоловіка зліва та веселих хлопців позаду, а зосередитись лише на подіях, словах, інтонації, жестах, міміці, костюмах героїв, архітектурі, інтер'єрі будівль, природі та музиці. Велика подяку Базу Лурману, який так точно передав атмосферу Америки 20-х років, підібрав талановитих акторів, не інтерпретував роман на свій манер, а намагався якомога точніше слідувати авторському задуму.

Актори заслуговують особливої уваги. Хоч персонажів я й уявляла по-іншому, проте актори мене не розчарували ні секунди, талановита гра, яка дозволила забути, що на екрані лиш актори, а не справжні, реальні персони.

Ще один нюанс: хоч очі на плакаті та очі на обкладинці книги, яку намалював Френсіс Кугат і яка так сподобалась Френсісу Фіцжеральду, не схожі, своє емоційне та змістове навантаження вони не втрачають. Плакат окуліста у фільмі мені здався навіть вдалішим та проникливішим.

Просто читайте і дивіться, і не втрачайте надію до останньої секунди свого життя, як Гетсбі.