Люблю тебе, Україно!

Сьогодні День Незалежності України, а святкувати чомусь настрою немає. Невже я піддалась цим негативним хвилям нелюбові до України?
Я дуже люблю Україну, але з кожним днем знаходжу все менше причин для цього. Тому в нас і виходить кохання, не "за що", а "всупереч чому".
Всупереч безладу у владі країни, міст, районів, будь-яких громадських установ. У них одне прагнення - собі й побільше, а особливо альтруїстичні персонажі - ще й рідним щось дають. Невже ніхто з них не бачить людей, які живуть в майже зруйнованих будинках? По 3 покоління в однокмінатних квартирах? На вулиці? Які працюють по 24 години в добу, аби прокормити дітей? Дітей, що працюють з 10 років, аби допомогти батькам? Інвалідів, що мусять вимолювати гроші в переходах метро, бо є зовсім соціально незахищеними?
Невже це бачу лише я?
Всупереч тому, що всі зелені простори України поступово забудовують торгово-розважальними центрами та хмарочосами, де ціни на житло настільки великі, що жодна людина з вищеперерахованих не може там жити. Хоча мені здається, що набагато краще можна розважитись у лісі, ніж в 4 стінах магазинів чи у сотому по рахунку кінотеатрі.
Всупереч тому, що такою гарною солов'їною українською мовою зараз майже ніхто не розмовляє, навіть західна Україна переходить на російську. Каюсь, що сама часто розмовляю російською, хоча й у мене є безліч виправдань, що абсолютно мене не виправдовують (такий собі словесний парадокс), але я щиро намагаюсь це виправити.
Всупереч тому, що в Україні зараз правлять гроші навіть в таких священих галузях як освіта і культура, що перетворює їх культурну цінність в ніщо.
Всупереч тому, що вся молодь, яка може врятувати країну, їде за кордон і не повертається, бо розуміє, що треба покласти усе своє життя на вівтар невдячної праці та боротьби, щоб якось підняти Україну з колін. Віддати своє життя за країну... знаєте, а я не впевнена, що погодилась б.
Всупереч тому, що українці не цінять і не поважають самі себе. Проблема не у владі, як би ми себе не тішили, проблема - в нас.
І ще багато різних "всупереч", та я все рівно люблю свою країну і безмежно вдячна, що народилась тут.
З Днем незалежності, Україно! Будь щасливою і коханою ♥

Someday my prince will come It's certain as the sunrise

Цікаво, чи хтось задумувався над тим, що дракон, якого принц змушений побороти в тяжкім двобою - це сама принцеса? Ну не так буквально, звісно!

Цей дракон - це усі страхи, депресивні та негативні думки, марне очікування, погані звички, самотність, занижена самооцінка, турботи, проблеми... За ті недовгі 18 років з цього усього виростає великий і злий дракон, який нападає на кожного, хто хоче прибрати принцесу до своїх рук. І жодна голівудська усмішка, 8 кубиків пресу чи унікальна зачіска не дадуть принцу фори у бою. Дракон зможе програти лише наполегливості, сміливості та розуму принца. Тільки б'ючись раз за разом, падіння за падінням, удар за ударом, викинувши на смітник тисячі мечів, списів, револьверів та отрут (всю зброю надає принцеса, не сумнівайтесь, зброї їй не шкода) у принца є шанс повалити величезного дракона. Тоді він врятує принцесу від неї самої, від того внутрішнього дракона, який не підпускає нікого близько до її серця.

А переможцю усі лаври, рука, серце, розум принцеси, і як приємні бонуси: віра, кохання, поцілунки, обожнювання, турбота, борщі та діти. Для принцеси він тепер не просто принц, він король і бог, сонце і зорі, єдинороги і шоколадка "Rittersport"...

В принцесі я не сумніваюсь, принцу вона віддасть все, що має і не має, а ось чи захоче принц, побачивши всього того дракона зсередини, залишитись з принцесою? Півзавдання - перемогти дракона, а інші півзавдання - не злякатись його і поцілувати врешті-решт винуватицю шрамів.

Хочеться порадити принцесам не годувати своїх драконів, хай посидять на дієті. А принцам побажати сміливості і наполегливості. "Боріться і побороте!" (Очевидно, Тарасу Шевченко не раз довелось зіткнутись з драконом)

♥

Всеми её поступками руководил единственный резон: «Хочу» (Джон Фаулз. "Волхв")

Дні заповнені біганиною, роботою, навчанням, цікавими книгами і зустрічами з друзями. Життя non-stop майже 24 години за добу. І все це наче весело, цікаво, приємно, добре і безліч прислівників виключно позитивного значення, та хочеться спокою і тиші. Я розумію, що скоро доведеться прощатись з усім цим і з кожним днем все ближчим стає час X, коли я поїду і залишу все позаду, тільки невеличку ручну кладь і свою нову блакитну валізу можна буде взяти з собою. А чи влізуть туди всі спогади, усі дорогі мені люди, близькі серцю дрібнички, пережиті труднощі і перемоги, накопичений досвід, мрії і невиправдані надії? Я б дуже хотіла забрати це все з собою, але боюсь, що минуле доведеться залишити вдома і жити лиш теперішнім і майбутнім. Тільки приїжджаючи додому, можна буде замкнутись в кімнаті, зворушити усі спогади минулого, покликати сумну дівчину на ім'я Ностальгія, зробити плейліст пісень з минулого, що мають величезне значення і плакати. Усі кажуть, що не можна жити минулим, треба жити лиш сьогоденням. Але я не готова відмовитись від свого чудового минулого, це настільки важлива частина мого життя, що просто попрощатись з ним - це як відірвати шматочок від сердця. Брр, як боляче. Не треба мені такого.

Я обожнюю своє минуле, людей, які у ньому були, моменти, події, невдачі, уроки, подорожі, прочитані книжки та переглянуті фільми, втрачені години, абсолютно даремні дії, бажання, що не збулись, речі, з яких вже виросла, щоденники, які починала вести і кидала на другий день, книги, що починала писати і кидала після перших розділів, домашні завдання, які виконувала до ранку та й ті, які взагалі не виконувала, загублені прикраси, даремні спроби викликати домовика, який би їх повернув, часи, коли свіжий батон і лимонад після уроків дарували неземну насолоду, квіти від хлопців - зніяковіння і думки: "Куди б їх подіти, бо батьки знущатимуться", а погані оцінки і несправедливість - гіркі сльози розпачу...

На одному з семінарів з маркетингу сказали, що люди, які живуть лиш за принципом "я хочу", за віком свого внутрішнього "я" досягли рівня 5-ти літніх капризуль.

А знаєте, я не погоджусь. Сенс і ціль життя для мене - це не бути невільницею стереотипів, суспільної думки, законів, які так і прагнуть обмежити нас у всьому. Чому б не жити у злагоді зі своїм "хочу"? Якщо гармоніювати це зі своєю совістю, внутрішніми переконаннями, то можна не заподіяти жодної шкоди оточуючим і при цьому робити все лиш за велінням серця. Тому для мене людина, що каже "я так хочу" і так робить, викликає повагу, а не осуд за емоційну незрілість.

Я хочу пам'ятати усі деталі свого минулого, тому буду згадувати його так часто, як тільки зможу. Бо я так хочу і мені начхати на думки консервативних зануд.

Люблю вас ♥