I want you to be happy. Whether it be with me or without me

"Я так хочу, щоб ти була щасливою!

Хай не зі мною, а з кимось іншим!

І хай на тебе любов чиясь хлине зливою!"

Наскільки треба бути сильною людиною, щоб побажате таке. Поставити на перше місце не свої почуття, бажання, амбіції, а людину, яку кохаєш. Щиро бажати їй щастя, навіть не з тобою. Радіти за її успіхи навіть тоді, коли відчуваєш, що всередині тебе серце ріжуть скальпелем наживо і відчувати цей біль майже фізично. І тим не менш радіти, щиро. Ось таким і має бути справжнє кохання. А не відразу після розірвання стосунків, або коли "почуття" невзаємні: "він козел", "хай він її використає", "хай йому колись серце розіб’ють". Хіба після таких слів можна казати, що між вами було кохання? Ні. Це була пристрасть, бажання, симпатія, все що завгодно, але точно не кохання.

Для справжнього кохання потрібно спершу стати спрвжньою людиною.

I need some space, I need some open air to breathe

Складається враження, наче я більше не вмію писати. Це як забути як застібувати гудзики, чи чистити зуби. Вмів, вмів, а тепер - ні. Трохи страшно.
Хотілось б написати про те, наскільки важливий життєвий простір. 
Останнім часом я помічаю, що намагаюсь не підпускати людей до себе занадто близько. Коли до мене йдуть, я роблю крок назад, мені стає все складніше їздити в метро, коли перед очима чиєсь волосся чи пухнаста куртка, а позаду хтось дихає в шию. Відчуваю несамовитий брак простору. Враження, ніби на мене тиснуть з усіх боків... Як у фільмах, коли стіни починають рухатись.

Життєвий простір - мінімум простору, який забезпечує нормальне існування організма. (Екологічний енцеклопедичний словник)

Мій мінімум, мабуть, поступово стає максимумом. Я почала цінувати відчайдушне прагнення деяких людей тримати дистанцію, бути на самоті та будувати навколо себе броньовані фортеці. Я б сама себе заточила у вежу, щоб мене ніхто не торкався, не тривожив мого власного, тієї крихти, що я ще маю дійсно свого, незайманого чужими думками, словами та діями.
Мені складно навести аргументи на користь важливості особистого простору, бо для мене ця потреба вже стала аксіомою. Життєвий простір = повітря. І це дійсно так, бо коли порушують ці кордони, я по-справжньому відчуваю, як задихаюсь.


P.S. Мрії чомусь не збуваються. У Діда Мороза я просила подарувати мені гарні метафори, вміння підбирати влучні слова, а пишу з кожним днем усе гірше. Може бажання не збулось, бо на день народження я не задула свічку? А один раз побажати - це мало.

The Rake's Song

Спитайте у когось: "Який твій улюблений садовий інструмент?". Здивований погляд, думка, що в тебе ймовірно якісь проблемі з психікою і фраза на кшалт: "Не знаю" або в кращому випадку -  "Лопата", аби відчепився.

Проте це не так. Їх улюблений інструмент - граблі, адже вони наступають на них постійно. Граблі вдаряють по лобі так, що аж сльози виступають на очах. А головне, залишається ж ґуля, як нагадування. Проте ми не бачимо її і швидко про це забуваємо, бо в нас нова місія. Яка? Дивне питання...шукати нові граблі, звісно ж.

Мені навряд вдасться зрозуміти, чому люди так люблять наступати на ці граблі. Я їх обхожу десятою дорогою і не згадаю вже, коли останній раз на них наступала. 

Я то думала, що усі так роблять, але "не так сталося, як гадалося". Я щодня бачу як люди на них наступають. 

Ау, ви прихильники мазохізму, чи як? Ввімкніть мізки на секунду, подивіться на свою ґулю, зупиніться і подумайте. Зробіть висновки, накресліть план дій, який би дозволив оминати ці граблі надалі, робіть щось. А то, крок на граблі - бах - крок назад - крок на граблі - бах... і так безперервно по колу.

Відкрийтесь почуттям назустріч, пропустіть крізь себе весь біль від удару, запам’ятайте його, щоб при потребі викликати ці спогади знову. Не можна витратити все життя на ходіння по граблям. Одного разу достатньо, щоб отримати досвід на усе життя. Максимум, двух, якщо з першого разу не дійшло. Але ж не регулярно - це вже просто безглуздо.

Розумні теж наступають на граблі, але тільки для того, щоб підняти їх із землі не нагинаючись. (Якась надзвичайно розумна людина)

Якщо здійснювати одні й ті ж помилки, граблі можуть не витримати. (Віктор Губарєв - радянський і український письменник, "Френсіс Дрейк")

Let it snow

Щиро зізнаюсь, що не розділяю загального захоплення погодною ситуацією в Україні. Я дуже боюсь захворіти і мене лякає кількість людей, які можуть постраждати від цього. Ці дві причини не дають мені радіти разом з усіма, хоча було приємно повалятись в снігу, подивитись, як шаленіє дітвора і знову вдягнути яскравий шарф.
Але ця непогода допомогла людям проявити свою трохи призабуту рису - здатність до безкорислової допомоги. Дуже приємно було спостерігати, як усі збігались на допомогу машині, що застрягла, або як молоді люди кидались, щоб підняти дівчину або просто допомогти їй пройти по снігу.
Я дізналась про проведення масових волонтерських акцій. Волонтери допомагали виштовхувати машини, чистити дороги та подвір’я, годували людей, що застрягли у заторах. Декілька громадян годували та зігрівали дітей, що приїхали до Києва на екскурсію та змушені були стояти у заторі майже добу.
Я сама вирішила приєднатись до цієї "акції" і декілька разів допомогала водіям витягнути свою автівку. Ви не повірите, коли машина нарешті їде, виникає таке відчуття, наче Ви тільки-но отримали  якусь премію, нагороду чи виграли неймовірний приз. Я приємно вражена, що все, що колись чула - маячня, і у нашому світі ще залишилось багато добра, безкорисливості, ввічливості і щирого бажання допомагати.
Нещастя згуртовує людей, дозволяє їм проявити найкращі риси свого характеру. Можливо саме через це світ іноді "трясеться" від різних катастроф.

Не забувайте, що добро завжди повертається, тож не шкодуйте власних сил та творіть добро ♥

"А за окном, понимаешь весна за окном..."

Ех, ви навіть не уявляєте, як я розумію, навіть більше, ніж просто розумію, - відчуваю.
Але чомусь натхнення зовсім немає. Чи то я більше не маю, що сказати, чи всередині щось не те.

Понад усе люблю українську весну: 28 лютого тепліше, ніж 4 березня. У цьому своя національна "родзинка".

І пауза...чесне слово, більше не знаю, що писати. На днях в особистому щоденнику списала аж 2,5 сторінки мілким почерком, а зараз - абсолютна тиша в голові. Можливо це й на краще, можливо потрібно трохи відпочити і дати голові наповнитись новими, свіжими думками.

До речі, весна почалась чудово, не дивлячись на її примхи і спроби змусити мене знову повернутись до зимового одягу. Дякую тим, хто до цього причетний.

Невелика рекомендація перед прощанням, сподіваюсь недовгим.
Перегляньте фільм "Метро". Яким би страшним він не був, він дійсно зачіпає усі струни людської душі. Цей фільм - шанс повністю відчувти людське горе, не втрачаючи в реальному житті нікого. І зрозуміти, що потрібно цінити кожного, хто поряд і міцно триматись за своїх близьких та рідних.

Насолоджуйтесь весною! Люблю вас ♥