Відчуваю себе щасливою. Цікаво, від чого це залежить? Від нової країни? Нових умов? Вивчення того, що близьке мені? Цікаві люди довкола мене? А може... потрібні люди?
Не знаю точно, але нарешті почуваю себе так, ніби це той стан, до якого я завжди прагнула. Я задоволена собою, задоволена тим, що я вивчаю, читаю і роблю. Європейська освіта дійсно дає шанс почувати себе на шляху до своєї мрії. Немає зайвого шуму, предметів та завдань, лише те, що ти маєш знати для своєї майбутньої професії та кар'єрного розвитку.
Немає ні сил, ні бажання щось довго писати і розписувати... Звісно, я дуже сумую за домом, Україною, Києвом, але, хоч ця країна точно не "моє", я тут щаслива і озираючись навколо, крім трохи "сірих" людей, я не бачу нічого, що б мене засмучувало. Це радує :)

Ставте собі цілі та неодмінно досягайте їх. Бажаю натхнення та мотивації, люблю ♥

Люблю тебе, Україно!

Сьогодні День Незалежності України, а святкувати чомусь настрою немає. Невже я піддалась цим негативним хвилям нелюбові до України?
Я дуже люблю Україну, але з кожним днем знаходжу все менше причин для цього. Тому в нас і виходить кохання, не "за що", а "всупереч чому".
Всупереч безладу у владі країни, міст, районів, будь-яких громадських установ. У них одне прагнення - собі й побільше, а особливо альтруїстичні персонажі - ще й рідним щось дають. Невже ніхто з них не бачить людей, які живуть в майже зруйнованих будинках? По 3 покоління в однокмінатних квартирах? На вулиці? Які працюють по 24 години в добу, аби прокормити дітей? Дітей, що працюють з 10 років, аби допомогти батькам? Інвалідів, що мусять вимолювати гроші в переходах метро, бо є зовсім соціально незахищеними?
Невже це бачу лише я?
Всупереч тому, що всі зелені простори України поступово забудовують торгово-розважальними центрами та хмарочосами, де ціни на житло настільки великі, що жодна людина з вищеперерахованих не може там жити. Хоча мені здається, що набагато краще можна розважитись у лісі, ніж в 4 стінах магазинів чи у сотому по рахунку кінотеатрі.
Всупереч тому, що такою гарною солов'їною українською мовою зараз майже ніхто не розмовляє, навіть західна Україна переходить на російську. Каюсь, що сама часто розмовляю російською, хоча й у мене є безліч виправдань, що абсолютно мене не виправдовують (такий собі словесний парадокс), але я щиро намагаюсь це виправити.
Всупереч тому, що в Україні зараз правлять гроші навіть в таких священих галузях як освіта і культура, що перетворює їх культурну цінність в ніщо.
Всупереч тому, що вся молодь, яка може врятувати країну, їде за кордон і не повертається, бо розуміє, що треба покласти усе своє життя на вівтар невдячної праці та боротьби, щоб якось підняти Україну з колін. Віддати своє життя за країну... знаєте, а я не впевнена, що погодилась б.
Всупереч тому, що українці не цінять і не поважають самі себе. Проблема не у владі, як би ми себе не тішили, проблема - в нас.
І ще багато різних "всупереч", та я все рівно люблю свою країну і безмежно вдячна, що народилась тут.
З Днем незалежності, Україно! Будь щасливою і коханою ♥

Someday my prince will come It's certain as the sunrise

Цікаво, чи хтось задумувався над тим, що дракон, якого принц змушений побороти в тяжкім двобою - це сама принцеса? Ну не так буквально, звісно!

Цей дракон - це усі страхи, депресивні та негативні думки, марне очікування, погані звички, самотність, занижена самооцінка, турботи, проблеми... За ті недовгі 18 років з цього усього виростає великий і злий дракон, який нападає на кожного, хто хоче прибрати принцесу до своїх рук. І жодна голівудська усмішка, 8 кубиків пресу чи унікальна зачіска не дадуть принцу фори у бою. Дракон зможе програти лише наполегливості, сміливості та розуму принца. Тільки б'ючись раз за разом, падіння за падінням, удар за ударом, викинувши на смітник тисячі мечів, списів, револьверів та отрут (всю зброю надає принцеса, не сумнівайтесь, зброї їй не шкода) у принца є шанс повалити величезного дракона. Тоді він врятує принцесу від неї самої, від того внутрішнього дракона, який не підпускає нікого близько до її серця.

А переможцю усі лаври, рука, серце, розум принцеси, і як приємні бонуси: віра, кохання, поцілунки, обожнювання, турбота, борщі та діти. Для принцеси він тепер не просто принц, він король і бог, сонце і зорі, єдинороги і шоколадка "Rittersport"...

В принцесі я не сумніваюсь, принцу вона віддасть все, що має і не має, а ось чи захоче принц, побачивши всього того дракона зсередини, залишитись з принцесою? Півзавдання - перемогти дракона, а інші півзавдання - не злякатись його і поцілувати врешті-решт винуватицю шрамів.

Хочеться порадити принцесам не годувати своїх драконів, хай посидять на дієті. А принцам побажати сміливості і наполегливості. "Боріться і побороте!" (Очевидно, Тарасу Шевченко не раз довелось зіткнутись з драконом)

♥

Всеми её поступками руководил единственный резон: «Хочу» (Джон Фаулз. "Волхв")

Дні заповнені біганиною, роботою, навчанням, цікавими книгами і зустрічами з друзями. Життя non-stop майже 24 години за добу. І все це наче весело, цікаво, приємно, добре і безліч прислівників виключно позитивного значення, та хочеться спокою і тиші. Я розумію, що скоро доведеться прощатись з усім цим і з кожним днем все ближчим стає час X, коли я поїду і залишу все позаду, тільки невеличку ручну кладь і свою нову блакитну валізу можна буде взяти з собою. А чи влізуть туди всі спогади, усі дорогі мені люди, близькі серцю дрібнички, пережиті труднощі і перемоги, накопичений досвід, мрії і невиправдані надії? Я б дуже хотіла забрати це все з собою, але боюсь, що минуле доведеться залишити вдома і жити лиш теперішнім і майбутнім. Тільки приїжджаючи додому, можна буде замкнутись в кімнаті, зворушити усі спогади минулого, покликати сумну дівчину на ім'я Ностальгія, зробити плейліст пісень з минулого, що мають величезне значення і плакати. Усі кажуть, що не можна жити минулим, треба жити лиш сьогоденням. Але я не готова відмовитись від свого чудового минулого, це настільки важлива частина мого життя, що просто попрощатись з ним - це як відірвати шматочок від сердця. Брр, як боляче. Не треба мені такого.

Я обожнюю своє минуле, людей, які у ньому були, моменти, події, невдачі, уроки, подорожі, прочитані книжки та переглянуті фільми, втрачені години, абсолютно даремні дії, бажання, що не збулись, речі, з яких вже виросла, щоденники, які починала вести і кидала на другий день, книги, що починала писати і кидала після перших розділів, домашні завдання, які виконувала до ранку та й ті, які взагалі не виконувала, загублені прикраси, даремні спроби викликати домовика, який би їх повернув, часи, коли свіжий батон і лимонад після уроків дарували неземну насолоду, квіти від хлопців - зніяковіння і думки: "Куди б їх подіти, бо батьки знущатимуться", а погані оцінки і несправедливість - гіркі сльози розпачу...

На одному з семінарів з маркетингу сказали, що люди, які живуть лиш за принципом "я хочу", за віком свого внутрішнього "я" досягли рівня 5-ти літніх капризуль.

А знаєте, я не погоджусь. Сенс і ціль життя для мене - це не бути невільницею стереотипів, суспільної думки, законів, які так і прагнуть обмежити нас у всьому. Чому б не жити у злагоді зі своїм "хочу"? Якщо гармоніювати це зі своєю совістю, внутрішніми переконаннями, то можна не заподіяти жодної шкоди оточуючим і при цьому робити все лиш за велінням серця. Тому для мене людина, що каже "я так хочу" і так робить, викликає повагу, а не осуд за емоційну незрілість.

Я хочу пам'ятати усі деталі свого минулого, тому буду згадувати його так часто, як тільки зможу. Бо я так хочу і мені начхати на думки консервативних зануд.

Люблю вас ♥

№6

А це буде присвячене постійному читачеві мого блогу. Я знаю, що ти не хотів, щоб я про тебе писала, але я не можу тебе оминути, вибач.

Людина, що довгий час була в моєму житті і, незважаючи ні на що, залишається в ньому. Дякую.
Ти заслуговуєш найбільшої подяки, бо натерпівся більше від усіх :)
Я тобі дякую за твоє терпіння (безмежне терпіння), довіру, кохання, підтримку і намагання бути завжди поруч, хоч я й не завжди тебе підпускала, за те, що я зрозуміла, що таке серйозні стосунки, за квіти і всі подарунки, за смс, які дуже приємно перечитати, за віру в мене, за те, що ніколи не засуджував мої надмірні амбіції, за те, що приїхав в такий складний для мене час, за те, що ніколи не йшов, а завжди терпів і був поряд, за електронну книгу (зараз я розумію наскільки тобі складно було її віддати), за те, що навчальні дні були кращими, коли ти мене приводив і забирав, за ліхтарик і за те, що допоміг обрати книжку, навушники і ще багато чого, за поради і розмови про книги...
Є дуже багато речей, за які я тобі безмежно вдячна, та перш за все - за турботу. Неймовірну, постійну і таку милу турботу.

А ще дуже хочу вибачитись за всі мої дурниці і негарні вчинки. Я знаю - зі мною було несолодко :))
Вибач, будь ласка.

№5

Людина, яка наповнила весь цей рік позитивом, яка показала, що не можна ховатись і депресувати, а потрібно бути життєрадісною, невгамовною, безтурботною і просто насолоджуватись життям. Я знаю, що ми дуже необхідні одна одній і дуже ціную, що ти завжди в першу чергу звертаєшся до мене. Я прагнула зробити тебе впевненішою у собі (щиро сподіваюсь, що колись мені це вдасться), навчити тебе чомусь важливому, підтримати у складні моменти. Ти навіть не уявляєш наскільки ти чудова.
Величезне тобі дякую за цей рік, за всі прогуляні пари, за те, що пари, які не були прогуляні (а дарма) були веселі та позитивні, за їдальню і твої "я так не можу", за прикраси і приємніший сюрприз на день народження, за млинці з вишнями і "як я виглядаю?", за клички та схему, за відверті розмови та жарти, за байки і "звичайно піду, куди я дінусь?", за те, що з’явилась в моєму житті і не дала мені опустити руки.

Я дуже тебе люблю, маленька (щоб ти не робила і не казала - ти завжди будеш маленькою).

№4

Людина, яка, на жаль, пішла, але сподіваюсь, що все таки стоїть під дверима в надії, що її покличуть назад.
Людина, наївність якої вражала, але змушувала не втрачати цієї риси такий довгий час і цим самим, дозволила трохи довше залишатись дитиною. Людина, чиєї думки мені не вистачає. Дуже б хотілось знати, що б вона сказала у певних ситуаціях. Людина, яка несподівано і незрозуміло пішла, але на чиє повернення я все ще сподіваюсь і дуже чекаю. Мені її дуже не вистачає.

Дякую за твою красу, наївність, за те, що ти так довго залишалась дитиною, за те, що була щирою і довірливою, за велосипеди, озеро, хлопців і аквапарк, за безліч нових знайомств, за неймовірні мрії, за твою пристрасть до німецької мови і Німеччини, за безпосередність та справедливу критику, за салати в МасDonalds і воду-воду-воду, за пробіжки зранку, квіти і приз за найохайнішу кімнату, за тебе, таку, як ти є.

№3

Людина, яка завжди була поруч. Трохи далі, трохи ближче, коли як, але поруч. Ми дорослішали разом, але виховувались дуже по-різному і з часом нам стає складніше розуміти одна одну, бо кожна з нас пішла своїм шляхом. Та ми не втрачаємо надії на те, що ми зможемо якось подолати це. Я завжди захоплювалась чистотою цієї людини, наче позитивний персонаж з фільму чи мультфільму.
Я щиро сподіваюсь, що ти знайдеш своє місце у цьому житті, доб’єшся того, що хочеш, що всі твої бажання втіляться у дійсність і те, що має якийсь вплив на нашу долю, вбереже тебе від каміння та жахіть життя.
Дякую... Дякую за те, яка ти є, за те, що я була тобі потрібна, за те, що ми багато пройшли разом, за те, що завжди намагалась мене не засуджувати, що б я не робила, але тим не менш дуже часто приводила мене до тями, утримувала від багатьох дурниць, за довіру та щирість, за Динамо і футбол, за кіносеанси зранку, за Sprite, за історію і разом прогулювану фізкультуру, за всі розмови, за фотосесію у рожевому світлі, за те, що була спокійною і такою чудовою, за підтримку у будь-яких ситуаціях, посмішку... Складно все перелічити, дякую за тебе. Ти найпрекрасніша людина, яку я знаю.

№1

Я буду писати про людей в тому порядку, в якому пишеться. Це не рейтинг і не турнірна таблиця, місць тут не має і не може бути. Просто коли пишеться про когось саме зараз, про того і буду писати. Ну що ж... розпочнемо.

Людина, яку я знаю 12 років і половину з яких ми доволі близькі. В наших стосунках було все: від взаємного/невзаємного кохання до сильних образ і сварок. Але ми завжди мирились, і саме ця людина була поруч дуже довгий період. Людина, поруч з якою я була сама собою, могла собі дозволити бути слабкою, жалітись на всіх-всіх і отримувати абсолютне розуміння. Людина, на яку було витрачено багато сил, нервів, слів, емоцій, але я ні про що не жалкую. Я хотіла допомогати, бути поруч, підтримувати не просто в міру своїх можливостей, а навіть більше, понад них. Я завжди була на твоїй стороні і тактовно намагались показати помилки. Для тебе я старалась бути якомога кращою: розуміючою, милою, спокійною, терплячою, пробачаючою, доброю, непохитною, позитивною, сильною.
Величезне "дякую" тобі за чай, розуміння, довіру, футболку, icq, присутність 365 днів на рік, плеєр, потрібну музику, нереальну логічність, свіжі, яскраві, мудрі думки, знання стількох різних абсолютно мені незрозумілих речей, які я намагалась зрозуміти заради тебе, підтримку твоїх очей, плечей, рук, мовчання і потребу в мені.

Людина, яка робила кроки в сторону дверей, але не відчиняла двері і завжди поверталась. Дякую.

Wind of changes

"Все великие перемены в жизни одного человека, а также и всего человечества, начинаются и совершаются в мысли. Для того, чтобы могла произойти перемена чувств и поступков, должна произойти прежде всего перемена мысли." (Л. Н. Толстой)

На деякий період часу зміню стиль своїх повідомлень з повчально-соціальних на...так би мовити "душевний стриптиз".
Чесно зізнаюсь, що не дуже люблю зміни. Це завжди стрес, треба перебудовувати своє життя, змінювати звички, робити перерозподіл думок на полицях мозку, але зміни необхідні і щоб не сталось, вони завжди на краще. Так склалось, що за останній час було багато переломних моментів, багато смуг і чорних, і білих, і сірих, і, навіть, кольорових. Багато людей прийшло, багато пішло, хтось прощався і з грюкотом зачиняв двері, а хтось залишав шпарину і ставив такі багатозначні три крапки...
У зв’язку з тим, що найближчим часом в моєму житті почнеться новий період, дуже хотілось б підвести підсумки всього, що сталось за цей період. І такий собі звіт виразити через подяку людям, які мали головні ролі увесь "спектакль", або зіграли щось епізодичне, але не менш важливе.
Я не буду називати імен, це абсолютно непотрібно, бо впевнена, що той, хто буде це читати, зможе себе впізнати, а може й не тільки себе. Я не знаю, як відреагують інші на ці "відверті танці"... Просто прийміть це. Як-ніяк, не дарма ж я вибрала саме ці слова: Read, Understand, Accept.

Р. S. Мені неодноразово нарікали, що тут "мало мене". Ну що ж, можливо зараз буде, навпаки, забагато.

You wait for a silence - I wait for a word

Коли в мене спитали про майбутнє, то одним з пунктів мого ретельно продуманого плану було написання книги. Звісно. що скоріше за все, вона буде на предмет психології, але якщо я зможу написати щось з художньої літератури, то було б чудово. А потім мене спитали, чи є в мене талант до написання і я замислилась.
А чи так потрібен талант? Якщо всередині тебе клокочуть літери, слова, які так і прагнуть вирватись наззовні; якщо ти палко прагнеш донести свої думки до оточуючих і впевнений, що вони мають їх знати, що це важливо; якщо тобі подобається гратись зі словами і будувати химерні метафори та порівняння; якщо в тебе багата фантазія і перед сном ти уявляєш собі цілий світ повний фантастичних створінь та пригод, то писати варто. Можливо таланту і немає, але якщо душа прагне, то чому б ні?
А як щодо покликання письменника? "Покликання" від дієслова "кликати", його кличуть, а отже, його потребують. На мою думку, письменники відіграють роль містка між двома реальностями, або перекладача, або водія, або провідника...Загалом, вони є якоюсь серединкою, переходом, відвозять з точки "А" - буденного звичного життя - до точки "В" - життя фантастичного, гармонійого, ідеального, просто іншого. Я думаю, що вони важливі. Але не такі важливі як політики чи вчені. Вони найважливіші... як лікарі. Лікарі лікують тіло, а письменники - душу. Тоді можна бути в гармонії, здоровим як фізично, так і духовно.
Та водночас, письменник, як кілер, або як палач. Словом можна знищити морально, вбити надію, мрії, а можна навпаки, дати свічку, показати світло, подарувати знання. Письменник має право вирішувати: вбити чи дарувати милість.
Тож, писати я вмію, ще в першому класі навчили. Гріх не використовувати ці знання, тож пишу і буду писати, допоки є що сказати. Допоки це хтось читає. Допоки це комусь потрібно.
Посміхайтесь і творіть ♥

Don't be indifferent!

Нещодавно прочитала одну цікаву книжку "Thirteen reasons why". Якщо коротко, то в новелі йде мова про самогубство дівчини, яка надіслала всім, хто відіграв якусь роль у прийнятті нею цього рішення, касети з поясненням як і чим вона їм "завдячує". Я якщо чесно, не дуже люблю цю тему, але щось останнім часом вона мені часто трапляється в літературі, тому звернусь до неї ще раз. Ключовим словом-символом в книзі є "a snowball-effect". Цим вона і пояснює свій вчинок. Правду кажуть, що діти, а особливо тінейджери надзвичайно жорстокі. Вони не задумуються про те, що їх вчинки можуть мати наслідки, що вони роблять комусь боляче. Для них головна мета - зробити весело, придумати класний жарт, to be cool. Таким чином ці образи накопичувались, одна за одною, з одного жарта витікали інші і з цього усього утворювалася щоразу більша снігова куля.

Ми чомусь рідко задумуємось над тим, як впливаємо на інших людей. Від кожного нашого вчинку чи слова може залежати чиєсь життя. Одне наше різке слово здатне наштовхнути людину на думку про вбивство, змінити її характер, підштовхнути до радикальних дій... Та й не тільки слово чи дія, а й мовчання та бездіяльність. Навіть кримінальним кодексом розглядається таке поняття як бездіяльність. Іноді мені здається, що залишатись осторонь, байдужим - це ще гірше. 

Ми завжди здатні, якщо не допомогти, то хоча б спробувати це зробити. Аджє ми знаємо, що не треба казати "на можу", потрібно намагатись і щось обов’язково вийде.

Я б хотіла показати декілька ознак, які допоможуть розпізнати людину, що прийняла для себе рішення піти з цього життя. Просто потрібно бути уважним і дивитись не тільки на себе, помічайте інших людей. Планета крутиться не навколо когось з нас, а разом з нами.

  Найчастіше думки про самогубство можна помітити у підлітків, жінок та людей в період кризи середнього віку.

 ▫ Головна ознака: замкненість. Людині стає все складніше знаходитись в соціумі, контактувати з іншими. Вона абсолютно спокійно може бути милою та веселою, коли до неї звертаються, але самостійно на контакт вона не піде.

 ▫ Людина перестає звертати увагу на свій зовнішній вигляд, презирливо ставиться до будь-яких матеріальних цінностей.
 ▫ Часто спостерігається безсоння або, навпаки, підвищена сонливість.

 ▫ Відсутня зосередженість. Людина повністю зосереджується на своїх думках і їй складно переключити увагу на події зовнішнього світу.

 ▫ Відсутність планів на майбутнє. Якщо ви спитаєте про плани на вихідні, то вам скоріше за все дадуть відповідь, але якщо питати про плани на найближчі 5 років, то у відповідь можна почути, що плани ще не визначені, або план-утопію - ідеальне життя, ніби з американської кінострічки.

 ▫ Напередодні втілення своїх планів людина починає наводити порядок у своєму житті, прощається з близькими людьми, роздає дорогі серцю речі.

 ▫ Бажання йти на ризик, втрата страху. Людина абсолютно спокійно гуляє нічним містом, їздить на великій швидкості, експериментує.
 ▫ Зміна зовнішнього вигляду, як крик про допомогу "Помітьте мене".

 ▫ Не думайте, що людина буде ходити сумна, депресивна і нервова. Навпаки, людина вже прийняла рішення і менш за все хоче, щоб її відмовляли. Веселість, енергійсність можуть легко ввести вас в оману.

Але навіть якщо людина остаточно утвердилась у своєму рішенні, на початковому етапі вона все буде просити допомоги, давати оточуючим шанс. Це не буде плакат з написом "Help", але якщо ви будете уважними до оточуючих людей, особливо якщо ви знаєте, що у людини в житті сталась якась складна подія: втрата когось з близких, звільнення, відмова у роботі, вступі до ВУЗу і т.д., будьте поруч і максимально уважними.

Як допомогти? Зрозуміло, що потрібна кваліфікована медична допомога, але ви не безсилі.

Слухайте та говоріть! Вас можуть відправити далеко і надовго, але не опускайте руки, говоріть, задавайте питання, добивайтесь відповіді, не залишайте її одну. 

Обговоріть її плани. Що вона думає з приводу самогубства, чи вже вирішила вона як саме його вчинить. Важливо знати на якому етапі вона знаходиться, наскільки все продумано.

Будьте серйозні та уважні. Заяви про самогубство завжди потрібно сприймати серйозно.

Будьте поруч, проявляйте увагу, обіймайте, відволікайте, допоможіть вирішити проблеми. Головне, не будьте байдужими! ♥

Nothing is forbidden anymore

Сьогодні отримала повідомлення з цікавою та неочікуваною фразою: "Та вам дівчатам нічого не заборониш". Дійсно :)

Але не буду дискримінувати за гендерними ознаками, тому буду писати про заборони взагалі.

Чому хтось щось комусь забороняє? Я розумію, що без заборон, тобто без правил, у світі анархія. Але ж анархічний світ  - це по суті світ такий, яким він має бути. Ось природа живе за певними правилами. ДІйсно так, навіть не посперечаєшся. Але хто встановлює ці правила? Листмени пишуть устави чи у дерев є тисячорічний кодекс честі? Мені здається, що все живе, просто живе і нічого не більше. Живе так, як йому комфортно, як йому бажається. З часом стає зрозумілим, що це доволі просто і... правильно? Ти відносишся до інших так, як хочеш, щоб відносились до тебе. Якщо ти ображаєш когось, то на тебе ображаються і порушують твою зону комфорту. Хіба воно тобі треба? Робиш висновок, що ображати не варто. Елементарно. Чому ж люди на таке не здатні? Чому нам потрібні правила, приписи, закони, заборони? Чому ми вважаємо, що жити по чиємусь уставу правильно? Нам подобається, коли кожен крок під контролем? Коли в кожну хвилину ми можемо наткнутись на великий червоний знак?

Забороняти щось абсолютно безглуздо. Якщо людина хоче - вона це робить, а якщо не хоче, то не робить. Все просто. І забороняй чи не забороняй - її це не зупинить. Хіба заборона вбивати людей завадила людям лишити інших життя? Та наче ж ні. А заборона батьків та держави вживати алкоголь до 18 років? Ну ось, ви самі знаєте відповідь.

— Я не собираюсь давать никому никаких заповедей…— То есть как?— Ну… так. Если человечество само не в состоянии разобраться, что можно делать, а чего нельзя — то кому оно нужно, такое человечество?  (Петр Бормор "Игры демиургов")

На мою думку, дуже гарно сказано. Дійсно, якщо люди не можуть самостійно розуміти, що добре, а що погано, що варто робити, а що ні, то люди залишаються на рівні тварин і взагалі сенс заборон тоді відсутній.

Усвідомивши це, я втратила бажання щось комусь забороняти, це не потрібно. А забороняти щось собі... можливо тільки в цьому є сенс. Але тоді це вже не заборони, а моральні переконання.

Get out, out of your comfort zone Sometimes... you have to take a gamble

Я вже колись писала, що за все у цьому житті доводиться платити. Закон збереження енергії.
Якщо ти хочеш щось отримати, будь готовим щось втратити. Ніколи не буває успіху без поразки на шляху до ньому. Без тисячі поразок. Без ризику і без помилок.
Іноді здається, що втратив все, але треба трохи почекати, роззирнутись довкола і з часом розумієш, що придбав щось набагато більше. Буває, що це можна побачити лише в перспективі. Але факт залишається фактом: місце пустим ніколи не залишається.
Важливо не злякатись до смерті, втративши щось дуже для себе важливе. Я не буду казати, що до втрат потрібно звикнути, звісно це складно, але треба ставитись до них спокійно, з розумінням. Світ не може залишатись без змін, все рухається, саме життя - це рух. Це як генетичний код, якщо з одним нуклеотидом щось трапляється, то на його місце стає інший.
Для того, щоб чогось досягнути, потрібно зрозуміти, що щось доведеться втрачати. Потрібно бути готовим до пожертви. Заради кар’єрного зросту потрібно пожертвувати відпочинком та сім’єю, заради коханої людини - своїми звичками, принципами, гордістю, заради сім’ї - друзями, хобі. Це дуже загальні приклади, але, в принципі, в житті виходить саме так.
Звичайно намагаєшся втратити якомога менше, але тоді й отримаєш менше. Для того, щоб не прожити життя марно, потрібно виходити з зони комфорту. Звичайно, класно жити, нічого не втрачаючи, насолоджуючись тим, що в тебе є, але й тоді не прогресуватимеш ні на йоту.
Не бійтесь втрачати, пам’ятайте про дарунки за кожну втрату і посміхайтесь ♥

I love the quietude of dawn Before the sun's completely up

Вже літо почалось, а я й не помітила. У мене літо почалось  з підготовки до іспиту, так що весна й літо злились у щось одне. Тому важко повірити, що за виключенням одного іспиту, який мене чекає 18 червня, я вже абсолютно вільна людина, можу читати, що захочу, не спати, скільки хочу, і мене не має мучити совість. Вперше за рік я по-справжньому зустріла світанок і насолоджувались ним, а не здригалась від жаху, що вже світає, а мені ще потрібно купу всього зробити і не завадило б годинку поспати. Світанок - це справді дуже чарівний і спокійний час. Немає людей, метушні, чутно тільки спів пташок і тишу, ніби на безлюдному острові. Чому в житті все абсолютно навпаки? Чому ми женемось за чимось і вважаємо це нормою. Людина, які біжить довше і швидше всіх досягає вершин, але ж якою ціною? Молодість, вихідні, відпустки - це все витрачено на те, щоб досягнути своїх цілей, заробити гроші і забезпечити собі "щасливе" життя. І коли ти вже пробіг половину свого життя, зупинятись якось незвично, тому й не зупиняєшся, і бігаєш, бігаєш по тому колесу, не зупиняєшся поки колесо не зламається. А зупиняєшся і совість мучає. не знаєш чим себе зайняти, не звик сидіти без діла, здається, що втрачаєш час. А хіба ми його втрачаємо не тоді, коли женемось за чимось? Було б чудово сидіти біля озера, в лісі, на березі океану, в горах чи деінде на природі, і просто дивитись, дихати, насолоджуватись, відпочивати. І ні секунди не думати про життєві турботи, справи на роботі, плани на майбутнє...про те, що витрачаєш час не на саморозвиток і не самовдосконалення, не на роботу і примноження свого достатку, а просто дивишся. "Ніби я цю природу кожен день з офісу не бачу". "В мене ж парк з вікна видно", "Я в саду на дачі книжки читаю", "Я на вихідні їду на пікнік. Буду ближче до природи". Можливо до друзів або до сім’ї ти станеш ближче, але не до природи. Сміх, дурні жарти, метушня, обговорення політики і сімейних проблем ніяк не зблизять тебе з природою.
Якщо робити щось, то треба віддаватись цьому на 100%. Якщо ти прийшов на природу, то будь нею, насолоджуйся моментом, тим, що ти бачиш, відчуваєш, чуєш. Є тільки ти і природа.
Я думаю, що всім нам є чому в неї повчитись, вона дійсно ідеальна. Ідеально спокійна, впевненна, гармонійна, цілісна, розумна. Саме те, чого нам не вистачає.
А з приводу світанку... чомусь згадались слова Арагорна з "Володаря кілець":

– Рассвет близок. Но, боюсь, облегчения нам он не принесет. 

– Заря для человека всегда означает надежду, – возразил Арагорн.

Обіцянка - цяцянка, а дурневі радість

Ніколи не кажи «назавжди»,

не витримаю більше я неправди.

Не витримаю тих солодких слів,

із корнем «люб» гарячих дієслів.

(Це ж все брехня, не вірю я тобі.)

Не обіцяй життя, як казку,

і на нозі тонку підв’язку.

Не обіцяй скарбів всесвітніх,

та подорожей навколосвтніх.

(Все рівно ти ж не виконаєш їх.)

Чому кидаєшся ти цим «назавжди»,

не знаєш інших ти солодких слів?

Я думала, «ніколи» не казати,

а варто «назавжди» забути всім.

Навічно… може бути небокрай

А світ не вічний, ти вже вибачай.

Ми скінчимось колись, а може зараз

Життя ж живемо лиш єдиний раз.

(Тож… Не витрачайся на даремні обіцянки,

я не дурна, зі мною не пограєшся в цяцянки.)

Say nice, be nice ♥

Ми так легко вішаємо ярлики: "Вона повія!", "Він бабій, це 100%!", "Вона точно з ним заради грошей", "А ця взагалі ненормальна", "Він явно не тієї орієнтації...", "Та вона ж всім дає, ти хіба не знаєш?", "І взагалі всі дівчата - повії", і у відповідь: "А хлопці - козли!". І помітьте, жодного позитивного слова. Ви чули, щоб незнайому дівчину, що йде вам назустріч чи про хлопця в метро хтось сказав: "Вона мабуть дуже розумна", "А він молодець, фігура гарна, отже, сила волі є", "Ой, а що це він читає? Класика? Це чудово, який класний хлопець", "Така гарна, багато часу витрачає на зовнішній вигляд, це добре, що вона слідкує за собою", "Така гарна сорочка, він вміє підбирати одяг", "Мені здається ця дівчина дуже порядна і буде гарною дружиною".
Ну зізнайтесь, ви ніколи такого не чули й навіть самі про таке не думали. Набагато легше поставити когось на коліна і вилізти на нього, аби стати вищим, аніж поставити когось на сходинку і дивитись на нього знизу вверх. Ми ж усі знаємо, що не можна судити людей по зовнішньому вигляді, це лише оболонка з якою народжуюються, а все, що всередині, окрім внутрішніх органів звісно, це те, що людина сама в собі виховала, виростила, те, чого вона досягла.
З першого погляду ніколи не зрозумієш людину, ні-ко-ли! У людей стільки граней, світів, дверей, планів, називайте це як бажаєте. Головне, що від назви нічого не зміниться, людина є і буде багатоплановою, різною, неодновимірною і її ніколи не розгадаєш з першого погляду.
Погана думка про інших показує тільки те, наскільки ви самі низькі. Адже високій людині ніколи не потрібно робити когось нижче, їй і так все видно, і вона все може дістати з висоти свого зросту. А ось несподівані компліменти, позитивна думка про оточуючих неодмінно додадуть ще пару сантиметрів до зросту.

"Якщо хочеш пізнати людину, не слухай, що про нього кажуть інші, краще послухай, що він каже про інших" (автор, на жаль, невідомий, але це точно неймовірно розумна людина)

Поважайте один одного! ♥

So sad...

Всі розумні люди розказують як важливо мріяти, що мрії роблять життя яскравішим, що саме мрії є нашим мотиватором для досягання цілей і т.д. і т.п.
Це нагадує мені казку: "і жили вони довго й щасливо". А чому ніхто не хоче розказати про те, що він їй зраджував, вона мріяла зібрати речі та поїхати якнайдалі, про вечірні скандали, крики, сльози, змучені обличчя і нещасне життя. Вони просто жили довго, а щасливо...у всіх різне розуміння щастя.
Так ось, чому ніхто не розказує про відчуття, коли мрія впала з хмарочоса і з висоти 250 м впала на асфальт? Чому не розказують як боляче, коли твою мрію рвуть, ріжуть, кидають і, на довершення, з тріском жбурляють на підлогу, щоб розбити на молекули, щоб не зібрати вже ніколи. Бо просто в твоєму житті є люди, які не хочуть, щоб твої мрії збувались, їм це не вигідно, не потрібно чи просто не хочеться.
Чому про це ніколи не кажуть? Не попереджають заздалегідь? "Шановні, будь обережні, мріяти - це небезпечно". Про лінії елктропередач таке ж пишуть. Це ж майже одне й те саме. Ступінь небезпечності, на мою думку, точно однаковий.
Та не мріяти в нас все рівно не вийде, це мабуть єдиний спосіб втекти від реальності легальним шляхом. Ну розбилась мрія - поплачеш, повбиваєшся, пожалкуєш, поб’єшся головою об стіну, пообіцяєш собі більше не повторювати таких помилок і все рівно будеш мріяти. Адже, це приємний бонус до складного та гіркого життя :)

You always have a green light that burns all night at the end of your dock

Є люди і речі, які кожного разу відкриваються для тебе з іншою сторони.
Те саме відбулось у мене з романом "Великий Гетсбі". З першої сторінки я зрозуміла, що це не проста книга, вона вся дихає таємницею. Читаючи, ніби бачиш щось між рядків, простягуєш руку, щоб зловити його, а він вислизає з пальців. Книга психологічно дуже цікава, але я й не думала, що подивившись екранізацію, тим більше сучасну, зрозумію, що цей роман я буду відкривати потихеньку протягом усього свого життя.

Неймовірно гарно передано усі емоції, мікровирази обличчя змушують вірити героям до останнього і навіть забуваєш про те, що це всього лиш талановита гра акторів, а не реальні люди та події.

Не знаю з чого почати: книги чи фільму. Мабуть почну з початку, тобто з Фітцежарльда. "Великий Гетсбі" не схожий на жоден з його творів, Френсіс спеціально спробував абстрагуватись від своєї манери написання, щоб створити щось інше, важливе, щось, щоб донесло і передало якомога чіткіше його ставлення до Америки, подій в ній.
"Карнавальність" книги виконує роль театральної завіси, адже за цими показними веселощами ховається страх, який пережив увесь світ з війною. Люди потроху відходять від страшних спогадів і кидаються в іншу крайність - безтурбоні, необдумані веселощі, повну насолоду життям, незважаючи на правила та закони. Фіцжеральд обдумував багато можливих варіантів для назви книги. Хоч Гетсбі є головним персонажем книги, він не є тим, про що написаний твір. Окрім Гетсбі та його життя, безліч, на перший погляд, невеликих нюансів є важливими. Чомусь ніхто не хоче звернути увагу, наприклад, на проблему расової дискримінації в Америці, відсутність прав жінок, адже у книзі видно, що вони грають роль лиш прикраси. 

"Дай только бог, чтобы она выросла дурой, потому что в нашей жизни для женщины самое лучшее быть хорошенькой дурочкой." - слова Дейзі.

У назві "Великий Гетсбі" автор передав своє іронічне ставлення до того періоду, адже Гетсбі був не тією людиною, яку варто назвати великою. Дійсно, він досяг багато чого, але все життя він прожив лиш ілюзією, мрією, ставив матераільні цінності у житті набагато вище духовних. Так і вся Америка була зосереджена лиш на грошах, гарному вигляді життя, показовому щасті та веселощам, жила ілюзією безтурботності.

Я можу довго описувати роман, всіх персонажів та  всі сховані натяки автора, що я вже встигла зрозуміти, але воно вам потрібно? Тому наполегливо раджу прочитати цей роман і прочитати не просто для помітки вконтакті чи "резюме" в переліку прочитаних книг, а для себе. Перше на що варто звернути увагу - моральні цінності та ставлення до них.
А тепер про фільм. Чесно кажучи, я вже давно не дивлюсь екранізації книг, що читала, та не читаю книги, екранізації яких я дивилась. Постійно розчаровуюсь. Але книгу я прочитала вже давно, а Леонардо ді Капріо вже старішає, тому на цей фільм треба було сходити.

Я ніколи не могла повірити, що може бути фільм, який змусить мене сидіти непорушно 2 години 23 хвилини з широко розплющеними очима, забувши про попкорн, підозрілого чоловіка зліва та веселих хлопців позаду, а зосередитись лише на подіях, словах, інтонації, жестах, міміці, костюмах героїв, архітектурі, інтер'єрі будівль, природі та музиці. Велика подяку Базу Лурману, який так точно передав атмосферу Америки 20-х років, підібрав талановитих акторів, не інтерпретував роман на свій манер, а намагався якомога точніше слідувати авторському задуму.

Актори заслуговують особливої уваги. Хоч персонажів я й уявляла по-іншому, проте актори мене не розчарували ні секунди, талановита гра, яка дозволила забути, що на екрані лиш актори, а не справжні, реальні персони.

Ще один нюанс: хоч очі на плакаті та очі на обкладинці книги, яку намалював Френсіс Кугат і яка так сподобалась Френсісу Фіцжеральду, не схожі, своє емоційне та змістове навантаження вони не втрачають. Плакат окуліста у фільмі мені здався навіть вдалішим та проникливішим.

Просто читайте і дивіться, і не втрачайте надію до останньої секунди свого життя, як Гетсбі.

Everybody needs a little respect

Приємно, коли розумієш, що ти нарешті майже навчилась не засуджувати людей. Навіть людей, яких, на перший погляд, варто засуджувати: вбивць, повій, крадіїв тощо.
Я збрешу, якщо скажу, що навчилась абсолютно не засуджувати вбивць і матерів, що погано ставляться до своїх дітей.
Але я не засуджую повій, ні краплі. Навряд чи я колись наважилась б на таке, але я розумію їх на всі 100%. У цьому житті кожен виживає так я може, вміє, хоче. Це право і усвідомлений вибір кожного. Мені їх шкода... У кожного має бути людина, яка б тебе не засуджувала, а просто сприймала твій вибір, яким би він не був. Це дуже цінно. Складно жити із загальним несхваленням, яке висить каменем на шиї, і тому доводиться низько похиляти голову і все життя мучитись від сорому за свої вчинки.
Будь-яке рішення, яким би воно не було, не має права бути засудженим. Це вибір дорослої, незалежної людини і його, хочеш-нехочеш, потрібно поважати. Тільки на такому правилі може будуватись по-справжньому демократичний світ. Професію, вигляд, думки, рішення, дії, стиль, смаки, примхи, відхилення кожної людини потрібно поважати. І це не так легко, як здається.
Повага до незвичних, з першого погляду ненормальних речей, потребує зусиль, розуміння, співчуття та сили. Тільки доросла, незалежна, впевненна у собі людина може щиро поважати інших людей. Це мистецтво.
Поважайте інших і тоді є шанс, що будуть поважати вас, за будь-яких обставин ♥

Everybody's got a reason to live, baby

Задумайтесь на хвилину... що має статись такого у вашому житті, щоб ви наважились на самогубство?
Я вважаю, що ніщо у цьому світі не варте смерті. Ніщо. Всі проблеми можна вирішити, всі образи і біль - забути. Все можливо, поки ти живий, а ось повернути життя - ні.
Страшно, що ніхто не помічає як людина до цього йде. Людина, як людина, може іноді сумна, а може, навпаки, занадто весела, живе, дихає, їсть, ходить. І раптом її ноги вже не на землі.
Це бажання десь всередині, воно заповнює увесь внутрішній простір, але не виривається наззовні. Ти просто живеш з цим, думаєш про це, брешеш іншим про свої плани, або навіть будуєш з ними грандіозності на ваше спільне майбутнє. Хоча ти знаєш, що ніякого майбутнього не буде, принаймні не у тебе, ти давно все вирішив.
І колись це стається. У рідних спочатку нерозуміння, сльози, звинувачення самих себе, а потім - думки про те, що це мабуть правильний вихід. Такий простий, швидкий, чому б самим не спробувати?
Для мене людина, яка покінчила життя самогубством - слабак і егоїст. Адже якщо на секунду подумати про своїх близьких, спробувати відчути те, що відчують вони, то відразу це бажання тікає подалі у глиб. Треба боротись, шукати інший вихід і знайти його будь-якою ціною. Довести собі, що ти сильна людина, ти можеш все, що захочеш.

Я не знаю, кому дякувати за те, що скільки б мене не відвідували думки про це, я цього не робила і ніколи не зроблю, бо в мене є люди, заради яких варто жити. Можливо саме їм і варто за це подякувати. Дякую ♥

I want you to be happy. Whether it be with me or without me

"Я так хочу, щоб ти була щасливою!

Хай не зі мною, а з кимось іншим!

І хай на тебе любов чиясь хлине зливою!"

Наскільки треба бути сильною людиною, щоб побажате таке. Поставити на перше місце не свої почуття, бажання, амбіції, а людину, яку кохаєш. Щиро бажати їй щастя, навіть не з тобою. Радіти за її успіхи навіть тоді, коли відчуваєш, що всередині тебе серце ріжуть скальпелем наживо і відчувати цей біль майже фізично. І тим не менш радіти, щиро. Ось таким і має бути справжнє кохання. А не відразу після розірвання стосунків, або коли "почуття" невзаємні: "він козел", "хай він її використає", "хай йому колись серце розіб’ють". Хіба після таких слів можна казати, що між вами було кохання? Ні. Це була пристрасть, бажання, симпатія, все що завгодно, але точно не кохання.

Для справжнього кохання потрібно спершу стати спрвжньою людиною.

I need some space, I need some open air to breathe

Складається враження, наче я більше не вмію писати. Це як забути як застібувати гудзики, чи чистити зуби. Вмів, вмів, а тепер - ні. Трохи страшно.
Хотілось б написати про те, наскільки важливий життєвий простір. 
Останнім часом я помічаю, що намагаюсь не підпускати людей до себе занадто близько. Коли до мене йдуть, я роблю крок назад, мені стає все складніше їздити в метро, коли перед очима чиєсь волосся чи пухнаста куртка, а позаду хтось дихає в шию. Відчуваю несамовитий брак простору. Враження, ніби на мене тиснуть з усіх боків... Як у фільмах, коли стіни починають рухатись.

Життєвий простір - мінімум простору, який забезпечує нормальне існування організма. (Екологічний енцеклопедичний словник)

Мій мінімум, мабуть, поступово стає максимумом. Я почала цінувати відчайдушне прагнення деяких людей тримати дистанцію, бути на самоті та будувати навколо себе броньовані фортеці. Я б сама себе заточила у вежу, щоб мене ніхто не торкався, не тривожив мого власного, тієї крихти, що я ще маю дійсно свого, незайманого чужими думками, словами та діями.
Мені складно навести аргументи на користь важливості особистого простору, бо для мене ця потреба вже стала аксіомою. Життєвий простір = повітря. І це дійсно так, бо коли порушують ці кордони, я по-справжньому відчуваю, як задихаюсь.


P.S. Мрії чомусь не збуваються. У Діда Мороза я просила подарувати мені гарні метафори, вміння підбирати влучні слова, а пишу з кожним днем усе гірше. Може бажання не збулось, бо на день народження я не задула свічку? А один раз побажати - це мало.

The Rake's Song

Спитайте у когось: "Який твій улюблений садовий інструмент?". Здивований погляд, думка, що в тебе ймовірно якісь проблемі з психікою і фраза на кшалт: "Не знаю" або в кращому випадку -  "Лопата", аби відчепився.

Проте це не так. Їх улюблений інструмент - граблі, адже вони наступають на них постійно. Граблі вдаряють по лобі так, що аж сльози виступають на очах. А головне, залишається ж ґуля, як нагадування. Проте ми не бачимо її і швидко про це забуваємо, бо в нас нова місія. Яка? Дивне питання...шукати нові граблі, звісно ж.

Мені навряд вдасться зрозуміти, чому люди так люблять наступати на ці граблі. Я їх обхожу десятою дорогою і не згадаю вже, коли останній раз на них наступала. 

Я то думала, що усі так роблять, але "не так сталося, як гадалося". Я щодня бачу як люди на них наступають. 

Ау, ви прихильники мазохізму, чи як? Ввімкніть мізки на секунду, подивіться на свою ґулю, зупиніться і подумайте. Зробіть висновки, накресліть план дій, який би дозволив оминати ці граблі надалі, робіть щось. А то, крок на граблі - бах - крок назад - крок на граблі - бах... і так безперервно по колу.

Відкрийтесь почуттям назустріч, пропустіть крізь себе весь біль від удару, запам’ятайте його, щоб при потребі викликати ці спогади знову. Не можна витратити все життя на ходіння по граблям. Одного разу достатньо, щоб отримати досвід на усе життя. Максимум, двух, якщо з першого разу не дійшло. Але ж не регулярно - це вже просто безглуздо.

Розумні теж наступають на граблі, але тільки для того, щоб підняти їх із землі не нагинаючись. (Якась надзвичайно розумна людина)

Якщо здійснювати одні й ті ж помилки, граблі можуть не витримати. (Віктор Губарєв - радянський і український письменник, "Френсіс Дрейк")

Let it snow

Щиро зізнаюсь, що не розділяю загального захоплення погодною ситуацією в Україні. Я дуже боюсь захворіти і мене лякає кількість людей, які можуть постраждати від цього. Ці дві причини не дають мені радіти разом з усіма, хоча було приємно повалятись в снігу, подивитись, як шаленіє дітвора і знову вдягнути яскравий шарф.
Але ця непогода допомогла людям проявити свою трохи призабуту рису - здатність до безкорислової допомоги. Дуже приємно було спостерігати, як усі збігались на допомогу машині, що застрягла, або як молоді люди кидались, щоб підняти дівчину або просто допомогти їй пройти по снігу.
Я дізналась про проведення масових волонтерських акцій. Волонтери допомагали виштовхувати машини, чистити дороги та подвір’я, годували людей, що застрягли у заторах. Декілька громадян годували та зігрівали дітей, що приїхали до Києва на екскурсію та змушені були стояти у заторі майже добу.
Я сама вирішила приєднатись до цієї "акції" і декілька разів допомогала водіям витягнути свою автівку. Ви не повірите, коли машина нарешті їде, виникає таке відчуття, наче Ви тільки-но отримали  якусь премію, нагороду чи виграли неймовірний приз. Я приємно вражена, що все, що колись чула - маячня, і у нашому світі ще залишилось багато добра, безкорисливості, ввічливості і щирого бажання допомагати.
Нещастя згуртовує людей, дозволяє їм проявити найкращі риси свого характеру. Можливо саме через це світ іноді "трясеться" від різних катастроф.

Не забувайте, що добро завжди повертається, тож не шкодуйте власних сил та творіть добро ♥

"А за окном, понимаешь весна за окном..."

Ех, ви навіть не уявляєте, як я розумію, навіть більше, ніж просто розумію, - відчуваю.
Але чомусь натхнення зовсім немає. Чи то я більше не маю, що сказати, чи всередині щось не те.

Понад усе люблю українську весну: 28 лютого тепліше, ніж 4 березня. У цьому своя національна "родзинка".

І пауза...чесне слово, більше не знаю, що писати. На днях в особистому щоденнику списала аж 2,5 сторінки мілким почерком, а зараз - абсолютна тиша в голові. Можливо це й на краще, можливо потрібно трохи відпочити і дати голові наповнитись новими, свіжими думками.

До речі, весна почалась чудово, не дивлячись на її примхи і спроби змусити мене знову повернутись до зимового одягу. Дякую тим, хто до цього причетний.

Невелика рекомендація перед прощанням, сподіваюсь недовгим.
Перегляньте фільм "Метро". Яким би страшним він не був, він дійсно зачіпає усі струни людської душі. Цей фільм - шанс повністю відчувти людське горе, не втрачаючи в реальному житті нікого. І зрозуміти, що потрібно цінити кожного, хто поряд і міцно триматись за своїх близьких та рідних.

Насолоджуйтесь весною! Люблю вас ♥ 

Move on! Like a wind thats always blowing, life is flowing... Move on!

На мою скромну, але на щастя, незалежну думку, саморозвиток та самореалізація є головними у житті. Можливо у когось в голові виникла думка про те, що найголовніше в житті - це сім’я, діти, кохання, гроші і т.д. по списку.
Але задумайтесь на хвильку, чи можливо відчувати себе щасливим, якщо ти себе не реалізував, не досяг поставлених перед собою цілей?
Мене, наприклад, не радували би золотий басейн, стрибаючі біля мене ангельскі створіння і кохане тіло навпроти, якби я не змогла стати тим, ким я мрію. Без постійного та неперервного саморозвитку, я не відчуваю себе людиною, цікавою особистістю та впевненою у собі жінкою.
Мої плани та цілі іноді здаються недосяжними, а я сама занадто амбіціозною. Я погоджуюсь з цією думкою, але тим більше задоволення я отримаю, коли досягну своєї мети. У мене навіть немає кінцевої мети чи цілі, бо я не планую зупинятись. Я хочу побачити табличку "The End" тільки тоді, коли після тривалого, сповненого сенсом життя піду у інший світ, осягати нові вершини вже там.
В мою програму-мінімум на 2013 рік входить більше 300 книг, близько 100 фільмів, а також освоєння нової іноземної мови та удосконалення 4 інших, ну і звичайно неперервний розвиток та удосконалення особистих якостей. І не подумайте, що я хизуюсь. Абсолютно ні. Просто намагаюсь донести до вас думку, що саморозвиток не має стояти на 2 чи 3 сходинці після сім’ї та кар’єри. Він завжди має очолювати ваш особистий хіт-парад пріорітетів, бо без цього гармонійне існування у цьому світі та счастливе життя є практично неможливими.
Я підібрала декілька цитат відомих людей, які можливо краще чи точніше передадуть мою думку, або доповнять її.

Жить — значит меняться, меняться — значит взрослеть, а взрослеть — значит непрестанно творить себя самого. (Анри Бергсон)

Вы не будете расти, если не будете пытаться совершить что-то за пределами того, что вы уже знаете в совершенстве. (Ральф Уолдо Емерсон)

Что вы радуетесь, 99 баллов равны нулю. Вы должны довольствоваться не меньше, чем 100%. (з кінофільму "Дракон Закура")

Считай несчастным тот день или тот час, в который ты не усвоил ничего нового и ничего не прибавил к своему образованию. (Ян Амос Коменський) 

Когда взберёшься на высокую гору, перед тобой открывается огромное множество гор, на которые ещё только предстоит взобраться. (Нельсон Мандела)

В тебе знание того, в чем высшее совершенство. В тебе же и препятствия к достижению его. Твое положение — это то самое, над чем ты должен работать, чтобы приблизиться к совершенству. (Томас Карлейль)

Весь смысл жизни заключается в бесконечном завоевании неизвестного, в вечном усилии познать больше. (Еміль Золя)

Для меня жить – это постоянно испытывать голод. Смысл жизни – не просто существовать или выживать. Нужно постоянно двигаться вперед, вверх, достигать, завоевывать. (Арнольд Шварцнегер)

Ты говоришь: не стоит делать усилий: сколько ни делай, никогда не достигнешь совершенства. Да ведь дело твое не в том, чтобы достигнуть совершенства, а только в том, чтобы все больше и больше приближаться к нему. (Л. Толстой)

P.S. Багато хто знає, як ніжно я ставлюсь до Зігмунда Фройда-Фрейда. Мабуть тільки він однією реплікою може розкритикувати все те, що я тут написала: 

"Стремление к саморазвитию проистекает из «нарциссических» желаний, то есть представляет собой склонность к самовозвеличению и превосходству над другими."

Одне речення і я вже не амбіціозна молода дівчина, а самозакохана панночка :) На моє привелике щастя, не менш улюблений мною Карен Хорні, абсолютно спростовує думку Зігмунда Ф., і його аргументи здаються мені більш вагомими та логічними.
Тому дуже прошу, не припиняйте ні на мить руху уперед і пам’ятайте, що зупинка на відпочинок - це вже крок назад. З найщирішими побажаннями успіху у цій нелегкій справі ♥

My blanket covers me, yes

Негайно сховайся під теплу ковдру,

Викинь у смітник непотрібну пудру,

Викинь у смітник такі важливі справи

І не думай про літні Оттави, Варшави

і так далі.

Під ковдрою ніхто не зрадить

і бездумним словом ніхто не образить.

Все просто, там ти і ковдра.

Свій власний світ, арктична тундра,

безлюдна.

Під подушку ховай смачні цукерки,

Влаштовуй там мегакруті вечірки.

Головне, чуєш? Не смій себе жаліти,

Не дай від кохання зовсІм ошаліти

Не час.

Настане час, вилазь з-під ковдри,

Згадай усі напівсонні мандри,

Поглянь очима на білий світ,

І скажи йому нарешті «Привіт»,

спокійно.

У тебе завжди є надійний сховок

Від життєвих суворих відмовок,

Подушка, ковдра і декілька книжок.

Навіщо та пара нових босоніжок?

Хочеш - купуй.

Подушка – твій щит, а ковдра – замок.

Сховай у печері сердечний уламок.

Якщо все погано, ти знаєш куди треба йти.

Не бійся, у світ забуття безстрашно ввійди.

Так краще. Так треба. Повір.

I don't even know what to say broken by the games that you play

Я дивилась щоранку у його ідеальні очі

В мріях про сина, ідеальну маленьку копію.

Я готова була не спати кожної ночі,

щоб нарешті втілити цю мрію-утопію.

Я дивилась щоденно на його ідеальні руки,

і відчувала їх дотик тремтливий на шкірі.

Він казав: «Уявляєш, у нас колись будуть онуки».

«Стоп, цей кадр знято» - і гострий шпичак у довірі.

Я дивилась щовечора на його ідеальні губи,

Поцілунок - це вибух, мене не тримали ноги.

Чому ви кричали так палко «Люби!»? Душогуби.

Від очей, вниз, аж до губ, від розпачу дві дороги.

Я дивилась щоночі на мій таємний скарб,

І молитву крізь сльози з благанням кричала,

Щоб вберегли його душу від чорних та сірих фарб

І щоб сила небесна в коханні гріха не вбачала.

Я дивилась щоранку на стелю поперед собою.

«Права захищені. Це демо-версія. Купи ліцензію»

На жаль, коханий, ти став для мене лише пробою.

Я буду знати тепер: треба уважно читати рецензію. 

Everything is possible with you, love...

І знову я чую: "Прийде весна, стане краще". Мені це нагадує вже неодноразово чуте мною: "Прийде літо і все буде добре". Ви серйозно? Бігаємо, як білочки, по колу?
Кожна людина здатна сама себе витягнути з будь-якої депресії і вирішити, ви не повірите, УСІ проблеми. Просто кожен хоче, щоб його пожаліли, погладили по головці і сказали, що світ жорстокий, а ти такий бідненький, маленький мусиш справлятись з ним. Який жах! Просто для того, щоб підтримувати себе в гарному настрої потрібні сили і бажання. Нічого більше. Звичайно, легше нити, плакати, ховатись від світу. Хай усі думають, що твоя душа - тонка матерія, її легко зачепити і тому їй властива депресія. Так ось, тонка матерія - це мереживо чи льон, а не ваша душа.
Чесно, мені це остогидло. Чому я здатна впоратись з усім? Навіть якщо мені складно щось робити самій, в мене є люди, які завжди зі мною і мені зовсім не соромно прийняти їх допомогу чи підтримку. Для того у нас і є друзі: щоб бути поруч у скрутну хвилину, а не для того, щоб було з ким ходити на вечірки чи по магазинам.
Я люблю допомагати людям і усіляко їх підтримувати. Але чим допомогти людині, яка сама не хоче, щоб їй допомагали? Є такий тип людей, які дійсно отримують задоволення від своїх страждань, але ж таких одиниці, а з іншими що?
Найболючіше, коли близькі люди не приймають твою допомогу. Усі ми прагнемо бути незалежними, дорослими і т.д. Але дорослість не виражається у тому, щоб самостійно проходити увесь життєвий шлях. Для цього створені кохані люди і близькі друзі. Життя занадто складне і непередбачуване, щоб йти по ньому на самоті.
Посміхайтесь, вибирайтесь із депресій, ви можете, я знаю. І ні, все не буде добре, все є добре, зараз, у цю секунду, просто ви не хочете цього помічати.
А проблеми вирішити того простіше, візьміть кохану людину за руку, подивіться їй у очі і рішення відразу прийде у голову. Розкажіть друзям про свою проблему і в голові ясно вспливе повна стратегія її вирішення.
І не нийте, вилазьте з-під ковдри і йдіть у світ. Вам вже не 5 років, і навіть не 10, щоб ховатись у країні "Нічогонезнаю і знатинехочу".
Все добре, навіть більше, все чудово. ♥

I don't know what to say but I don't want to stop talking to you

Відчуваю гостру потребу писати, хоч і немає про що. Буду писати про хліб насущний.
1. Ще трохи перебуваю під враженням після першої офіційної зустрічі випускників. Перше, що спадає мені на думку - які ж ми все таки ще діти, не дивлячись на те, що комусь вже й 19. Багато з нас думає, що виглядає, мислить та й живе як доросла сформована людина. Але погляд зі сторони показує, що це просто палке бажання не бути як всі, не бути дитиною. Мені завжди здавалось, що я мислю старше своїх однолітків, розумію більше за них. Але то все брехня :) Я така ж як і вони, хіба що трохи спокійніша і розуміюча. Я роблю такі ж дурниці, декілька разів наступаю на ті ж іржаві інструменти, кидаюсь у вир з головою і не думаю про наслідки.
А друга думка - я щаслива, що багато хто з нас досягне висот. Я бачу це в очах деяких свої однокласників. Можливо зараз їм немає чим похвалитись, але, уявіть, якщо їх потенціал навіть в очах видно, то чого ж вони можуть досягнути? Пишаюсь ними ♥
Тим не менш, явне дорослішання видно. Згадати тільки випуск з 9 класу і відразу відчутно різницю. Це не може не викликати задоволення. Потроху, але дорослішаємо, і добре, що не поспішаємо.
2. Запис, який побачила на сторінці у свого друга і який змусив подумати про те, чим я зараз займаюсь. Чи не йду я повз? Щиро сподіваюсь, що ні.

"«Время проходит!» — привыкли вы говорить вследствие установившегося неверного понятия. Время вечно: проходите вы!" (Мориц-Готлиб Сафир)

 3. Розуміння потребує багато енергії. В кожному із нас живе маленький, а може і немаленький, егоїстик і він хоче, щоб усе відбувалось за його царськими примхами, тому й розуміти і миритись з примхами інших нам складно. Але чого не зробиш заради коханої людини, чи не так? І зв’яжеш свого егоїста, і виконаєш усі забаганки іншого. Я не можу сказати, що це правильно, бо взагалі-то правильно на першу сходинку ставити себе. Та хто хоче весь час самотньо стояти на вершині п’єдесталу? Чи не краще стояти вдвох? Тоді ж однаково, як високо та сходинка.
Через це кожен має жертувати своїм егоїстом, як би складно це не було. Але знову ж таки, потрібно стояти, тримаючись за руки, тому жертвувати треба обом, а не тільки одному нещасному альтруїсту. Обоє мають знати, що розуміти і миритись з будь-якими подіями в житті дорогої людини - це неймовірно складно. Тому будь-які кроки назустріч мають бути оцінені як найдорожчі і найкращі подарунки.

Цим повідомленням я задовольнила примху свого егоїстика: написала і звільнила його від зайвих емоцій, які трохи тиснули на нього. Сподіваюсь, що цього задовлення йому поки що вистачить. ♥

"Der Brief, den du geschrieben" Heinrich Heine

Перші спроби літературного перекладу з німецької ♥

Der Brief, den du geschrieben
Heinrich Heine

Der Brief, den du geschrieben,
Er hat mich gar nicht bang;
Du willst mich nicht mehr lieben,
Aber dein Brief ist lang.

Zwölf Seiten, eng und zierlich!
Ein kleines Manuskript!
Man schreibt nicht so ausführlich,
Wenn man den Abschied gibt.

Лист, написаний тобою

Лист, написаний тобою,
зовсім не болить мені.
Кажеш, що сита любов’ю,
та слова ж не ті.

Дванадцять сторінок, так щільно і красиво,
немов твій власний манускрипт.
Не пишуть так багато і манірно,
коли прощаються навік.