Дні заповнені біганиною, роботою, навчанням, цікавими книгами і зустрічами з друзями. Життя non-stop майже 24 години за добу. І все це наче весело, цікаво, приємно, добре і безліч прислівників виключно позитивного значення, та хочеться спокою і тиші. Я розумію, що скоро доведеться прощатись з усім цим і з кожним днем все ближчим стає час X, коли я поїду і залишу все позаду, тільки невеличку ручну кладь і свою нову блакитну валізу можна буде взяти з собою. А чи влізуть туди всі спогади, усі дорогі мені люди, близькі серцю дрібнички, пережиті труднощі і перемоги, накопичений досвід, мрії і невиправдані надії? Я б дуже хотіла забрати це все з собою, але боюсь, що минуле доведеться залишити вдома і жити лиш теперішнім і майбутнім. Тільки приїжджаючи додому, можна буде замкнутись в кімнаті, зворушити усі спогади минулого, покликати сумну дівчину на ім'я Ностальгія, зробити плейліст пісень з минулого, що мають величезне значення і плакати. Усі кажуть, що не можна жити минулим, треба жити лиш сьогоденням. Але я не готова відмовитись від свого чудового минулого, це настільки важлива частина мого життя, що просто попрощатись з ним - це як відірвати шматочок від сердця. Брр, як боляче. Не треба мені такого.
Я обожнюю своє минуле, людей, які у ньому були, моменти, події, невдачі, уроки, подорожі, прочитані книжки та переглянуті фільми, втрачені години, абсолютно даремні дії, бажання, що не збулись, речі, з яких вже виросла, щоденники, які починала вести і кидала на другий день, книги, що починала писати і кидала після перших розділів, домашні завдання, які виконувала до ранку та й ті, які взагалі не виконувала, загублені прикраси, даремні спроби викликати домовика, який би їх повернув, часи, коли свіжий батон і лимонад після уроків дарували неземну насолоду, квіти від хлопців - зніяковіння і думки: "Куди б їх подіти, бо батьки знущатимуться", а погані оцінки і несправедливість - гіркі сльози розпачу...
На одному з семінарів з маркетингу сказали, що люди, які живуть лиш за принципом "я хочу", за віком свого внутрішнього "я" досягли рівня 5-ти літніх капризуль.
А знаєте, я не погоджусь. Сенс і ціль життя для мене - це не бути невільницею стереотипів, суспільної думки, законів, які так і прагнуть обмежити нас у всьому. Чому б не жити у злагоді зі своїм "хочу"? Якщо гармоніювати це зі своєю совістю, внутрішніми переконаннями, то можна не заподіяти жодної шкоди оточуючим і при цьому робити все лиш за велінням серця. Тому для мене людина, що каже "я так хочу" і так робить, викликає повагу, а не осуд за емоційну незрілість.
Я хочу пам'ятати усі деталі свого минулого, тому буду згадувати його так часто, як тільки зможу. Бо я так хочу і мені начхати на думки консервативних зануд.
Люблю вас ♥
No comments:
Post a Comment