One lonely evening

Якою б популярною особою ти не був (-ла), бувають вечори, коли залишаєшся один. Абсолютно. Немає повідомлень в соціальних мережах, мовчить телефон, вдома нікого немає. Ти знаєш, що тебе люблять, шанують, цінують, комусь ти напевно дуже потрібен. Але не зараз, не в цей вечір. В будь-який інший - так, але не сьогодні. І якщо ти не щасливий власник уявного друга або, ще краще, друзів, то сьогодні твоя єдина компанія - твої думки. Я впевнена, що вони крутяться вихором в твоїй голові. Згадується усе, і погане, і прекрасне. Але чомусь тих небажаних думок більшею. Я б можливо взяла на себе важку ношу пояснити чому так, але точно зійду на філософські манівці тлінності людського існування. Про що ще думати, коли ти смертний і один? Логічно ж.
На просторах павутини можна знайти достатньо психологічних статей із рубрики "100 і одна порада як позбутись поганих думок". Я зізнаюсь, що чесно прочитала декілька з них. Поради непогані. Тільки ось мої думки нікуди не пішли і не підуть. Не люблять вони такі поради. Їм, розумієте, треба індивідуальний підхід. Балувані.
Я б краще прочитала поради як змиритись з тим, що ми істоти, які по суті понад усе прагнуть бути частиною соціуму і бояться самотності (за таблицею оцінки стресових ситуацій Холмса-Райха: самотність - 45 балів), насправді все життя проводимо на самоті.

Самотність – скільки ж отрути заковано в цім слові! Віктор Гюго

А порад мабуть і немає. Бо що порадити людині, яка не дуже комфортно почуває себе наодинці з найважливішо для себе людиною? Якщо порівняти людину з комп'ютерною грою, то я б сказала, що це гра на величезній карті з прихованими місцями, яка не пасує до розмірів екрану і тому деяка її частина залишається поза полем зору. І ти в паніці дивишся на цю карту і не знаєш з чого почати, бо всюди хочеться побувати, все побачити, всі приховані предмети і двері знайти. Ось звідки цей хаос думок в перші хвилини на самоті. В середині кожного з нас безкрайні простори досвіду, бажань, мрій, спогадів. Якісь бажання і мрії ми самі заховали якомога глибше, щоб ніхто не знав, бо навіть ми не хочемо знати, що вони у нас є. Соромно. Страшно. Деякі спогади хочеться взагалі стерти зі своєї пам'яті, а краще з життя. Та куди від них втечеш, коли ця карта перед тобою і вибору немає. Звісно завжди можна відволіктись і переключити свою увагу на щось інше, менш заплутане. Але... не можна ж тікати від себе завжди. Я думаю, що якщо не в цьому житті, то колись і десь доведеться це зробити. Просто зрозуміти себе, відкрити собі все, знати відповіді на питання: "хто я?", "звідки я?" і "навіщо я?". Всі відповіді заховані всередині нас. Все просто.

Simplicity is the most difficult thing to secure in this world; it is the last limit of experience and the last effort of genius. George Sand

Будьте кращою версією себе! ©

"Коли війна вривається у двері..."

Для мене Євромайдан почався з того, що одна людина вирішила, що може вершити долю більше 45 млн українців. Вперше на Євромайдан я потрапила під кінець грудня і це було перше, що я зробила по приїзду в Київ.

Я на все життя запам'ятаю дві крайні для мене точки Євромайдану - тисячі людей в ніч на 1 січня на майдані з ліхтариками та телефонами, що співають гімн України і мати постраждалого хлопця, яка розказувала нам у лікарні, що робили з ним силовики. Також я запам'ятаю, як чоловіки побігли захищати нас і на ходу витягували зброю, хто що мав. Їх лиця мені сняться ось уже другу ніч. Я запам'ятаю сльози у очах, коли ми читали або чули про кожного нового загиблого на Євромайдані. Я запам'ятаю, як сиділи хлопці і дівчата, школярі і студенти і зосереджено робили "їжачків", як хлопці методично розливали коктейлі та бурю емоцій в неймовірно ясних блакитних очах хлопця мого віку. Я запам'ятаю бабусю, яка принесла нам вареники і компот, і вмовляла поїсти, а потім дякувала нам безмежну кількість разів. Я запам'ятаю дорослих кремезних чоловіків, які всіляко нас підбадьорювали і казали, що все добре, райони патрулюють просто так і там вже давно нікого немає. Я запам'ятаю міліціонера, який поїхав в Київ на підтримку Євромайдана і по телебаченню просив пробачення у жінки та доньки, які не хотіли, щоб він їхав. Я запам'ятаю слова тата після приходу з Євромайдана 19 лютого про те, що вся земля в крові. Я також запам'ятаю людей, котрі писали мені, що туди не варто лізти, це не мої справи, що це все дурня і багато іншого, разом з тими людьми, які кидали мені свої пісні вночі, писали на своїй стіні анекдоти, усіляки приколи та фото в безмежній кількості, коли в цей час в центрі Києва за їх життя боролись тисячі людей. Мені зараз складно нормально відноситись до людей, які боягузливо сиділи вдома весь цей час чи втікли, навіть не намагаючись чимось допомогти. Але я спробую змиритись з цим. Тепер я більше ціную людей, які мають свою стійку громадянську позицію,  готові боротись за свої права та незалежність, мають велике, щире і сповнене вдячністю до героїв серце. Я пишаюсь своєю країною, я безмежно пишаюсь чоловіками, які так мужньо нас захищали, я пишаюсь жінками, які боролись зі своїм страхом та безпомічністю у цій війні, але все рівно допомогали.

Я зізнаюсь, що перед тим, як їхати на чергування у лікарню, я чверть години лежала у ліжку і навіть не могла пошевелитись від страху. Вчора я їхала додому з лікарні і вже не боялась нічого.

Це боротьба, яка не буде даремною. Це люди, яких я ніколи не забуду. Це події, які змінять наше життя.

Дякую усім активістам, захисникам, волонтерам і усім не байдужим.

"Мир у світі починається в наших серцях" ♥

Відчуваю себе щасливою. Цікаво, від чого це залежить? Від нової країни? Нових умов? Вивчення того, що близьке мені? Цікаві люди довкола мене? А може... потрібні люди?
Не знаю точно, але нарешті почуваю себе так, ніби це той стан, до якого я завжди прагнула. Я задоволена собою, задоволена тим, що я вивчаю, читаю і роблю. Європейська освіта дійсно дає шанс почувати себе на шляху до своєї мрії. Немає зайвого шуму, предметів та завдань, лише те, що ти маєш знати для своєї майбутньої професії та кар'єрного розвитку.
Немає ні сил, ні бажання щось довго писати і розписувати... Звісно, я дуже сумую за домом, Україною, Києвом, але, хоч ця країна точно не "моє", я тут щаслива і озираючись навколо, крім трохи "сірих" людей, я не бачу нічого, що б мене засмучувало. Це радує :)

Ставте собі цілі та неодмінно досягайте їх. Бажаю натхнення та мотивації, люблю ♥

Люблю тебе, Україно!

Сьогодні День Незалежності України, а святкувати чомусь настрою немає. Невже я піддалась цим негативним хвилям нелюбові до України?
Я дуже люблю Україну, але з кожним днем знаходжу все менше причин для цього. Тому в нас і виходить кохання, не "за що", а "всупереч чому".
Всупереч безладу у владі країни, міст, районів, будь-яких громадських установ. У них одне прагнення - собі й побільше, а особливо альтруїстичні персонажі - ще й рідним щось дають. Невже ніхто з них не бачить людей, які живуть в майже зруйнованих будинках? По 3 покоління в однокмінатних квартирах? На вулиці? Які працюють по 24 години в добу, аби прокормити дітей? Дітей, що працюють з 10 років, аби допомогти батькам? Інвалідів, що мусять вимолювати гроші в переходах метро, бо є зовсім соціально незахищеними?
Невже це бачу лише я?
Всупереч тому, що всі зелені простори України поступово забудовують торгово-розважальними центрами та хмарочосами, де ціни на житло настільки великі, що жодна людина з вищеперерахованих не може там жити. Хоча мені здається, що набагато краще можна розважитись у лісі, ніж в 4 стінах магазинів чи у сотому по рахунку кінотеатрі.
Всупереч тому, що такою гарною солов'їною українською мовою зараз майже ніхто не розмовляє, навіть західна Україна переходить на російську. Каюсь, що сама часто розмовляю російською, хоча й у мене є безліч виправдань, що абсолютно мене не виправдовують (такий собі словесний парадокс), але я щиро намагаюсь це виправити.
Всупереч тому, що в Україні зараз правлять гроші навіть в таких священих галузях як освіта і культура, що перетворює їх культурну цінність в ніщо.
Всупереч тому, що вся молодь, яка може врятувати країну, їде за кордон і не повертається, бо розуміє, що треба покласти усе своє життя на вівтар невдячної праці та боротьби, щоб якось підняти Україну з колін. Віддати своє життя за країну... знаєте, а я не впевнена, що погодилась б.
Всупереч тому, що українці не цінять і не поважають самі себе. Проблема не у владі, як би ми себе не тішили, проблема - в нас.
І ще багато різних "всупереч", та я все рівно люблю свою країну і безмежно вдячна, що народилась тут.
З Днем незалежності, Україно! Будь щасливою і коханою ♥

Someday my prince will come It's certain as the sunrise

Цікаво, чи хтось задумувався над тим, що дракон, якого принц змушений побороти в тяжкім двобою - це сама принцеса? Ну не так буквально, звісно!

Цей дракон - це усі страхи, депресивні та негативні думки, марне очікування, погані звички, самотність, занижена самооцінка, турботи, проблеми... За ті недовгі 18 років з цього усього виростає великий і злий дракон, який нападає на кожного, хто хоче прибрати принцесу до своїх рук. І жодна голівудська усмішка, 8 кубиків пресу чи унікальна зачіска не дадуть принцу фори у бою. Дракон зможе програти лише наполегливості, сміливості та розуму принца. Тільки б'ючись раз за разом, падіння за падінням, удар за ударом, викинувши на смітник тисячі мечів, списів, револьверів та отрут (всю зброю надає принцеса, не сумнівайтесь, зброї їй не шкода) у принца є шанс повалити величезного дракона. Тоді він врятує принцесу від неї самої, від того внутрішнього дракона, який не підпускає нікого близько до її серця.

А переможцю усі лаври, рука, серце, розум принцеси, і як приємні бонуси: віра, кохання, поцілунки, обожнювання, турбота, борщі та діти. Для принцеси він тепер не просто принц, він король і бог, сонце і зорі, єдинороги і шоколадка "Rittersport"...

В принцесі я не сумніваюсь, принцу вона віддасть все, що має і не має, а ось чи захоче принц, побачивши всього того дракона зсередини, залишитись з принцесою? Півзавдання - перемогти дракона, а інші півзавдання - не злякатись його і поцілувати врешті-решт винуватицю шрамів.

Хочеться порадити принцесам не годувати своїх драконів, хай посидять на дієті. А принцам побажати сміливості і наполегливості. "Боріться і побороте!" (Очевидно, Тарасу Шевченко не раз довелось зіткнутись з драконом)

♥

Всеми её поступками руководил единственный резон: «Хочу» (Джон Фаулз. "Волхв")

Дні заповнені біганиною, роботою, навчанням, цікавими книгами і зустрічами з друзями. Життя non-stop майже 24 години за добу. І все це наче весело, цікаво, приємно, добре і безліч прислівників виключно позитивного значення, та хочеться спокою і тиші. Я розумію, що скоро доведеться прощатись з усім цим і з кожним днем все ближчим стає час X, коли я поїду і залишу все позаду, тільки невеличку ручну кладь і свою нову блакитну валізу можна буде взяти з собою. А чи влізуть туди всі спогади, усі дорогі мені люди, близькі серцю дрібнички, пережиті труднощі і перемоги, накопичений досвід, мрії і невиправдані надії? Я б дуже хотіла забрати це все з собою, але боюсь, що минуле доведеться залишити вдома і жити лиш теперішнім і майбутнім. Тільки приїжджаючи додому, можна буде замкнутись в кімнаті, зворушити усі спогади минулого, покликати сумну дівчину на ім'я Ностальгія, зробити плейліст пісень з минулого, що мають величезне значення і плакати. Усі кажуть, що не можна жити минулим, треба жити лиш сьогоденням. Але я не готова відмовитись від свого чудового минулого, це настільки важлива частина мого життя, що просто попрощатись з ним - це як відірвати шматочок від сердця. Брр, як боляче. Не треба мені такого.

Я обожнюю своє минуле, людей, які у ньому були, моменти, події, невдачі, уроки, подорожі, прочитані книжки та переглянуті фільми, втрачені години, абсолютно даремні дії, бажання, що не збулись, речі, з яких вже виросла, щоденники, які починала вести і кидала на другий день, книги, що починала писати і кидала після перших розділів, домашні завдання, які виконувала до ранку та й ті, які взагалі не виконувала, загублені прикраси, даремні спроби викликати домовика, який би їх повернув, часи, коли свіжий батон і лимонад після уроків дарували неземну насолоду, квіти від хлопців - зніяковіння і думки: "Куди б їх подіти, бо батьки знущатимуться", а погані оцінки і несправедливість - гіркі сльози розпачу...

На одному з семінарів з маркетингу сказали, що люди, які живуть лиш за принципом "я хочу", за віком свого внутрішнього "я" досягли рівня 5-ти літніх капризуль.

А знаєте, я не погоджусь. Сенс і ціль життя для мене - це не бути невільницею стереотипів, суспільної думки, законів, які так і прагнуть обмежити нас у всьому. Чому б не жити у злагоді зі своїм "хочу"? Якщо гармоніювати це зі своєю совістю, внутрішніми переконаннями, то можна не заподіяти жодної шкоди оточуючим і при цьому робити все лиш за велінням серця. Тому для мене людина, що каже "я так хочу" і так робить, викликає повагу, а не осуд за емоційну незрілість.

Я хочу пам'ятати усі деталі свого минулого, тому буду згадувати його так часто, як тільки зможу. Бо я так хочу і мені начхати на думки консервативних зануд.

Люблю вас ♥

№6

А це буде присвячене постійному читачеві мого блогу. Я знаю, що ти не хотів, щоб я про тебе писала, але я не можу тебе оминути, вибач.

Людина, що довгий час була в моєму житті і, незважаючи ні на що, залишається в ньому. Дякую.
Ти заслуговуєш найбільшої подяки, бо натерпівся більше від усіх :)
Я тобі дякую за твоє терпіння (безмежне терпіння), довіру, кохання, підтримку і намагання бути завжди поруч, хоч я й не завжди тебе підпускала, за те, що я зрозуміла, що таке серйозні стосунки, за квіти і всі подарунки, за смс, які дуже приємно перечитати, за віру в мене, за те, що ніколи не засуджував мої надмірні амбіції, за те, що приїхав в такий складний для мене час, за те, що ніколи не йшов, а завжди терпів і був поряд, за електронну книгу (зараз я розумію наскільки тобі складно було її віддати), за те, що навчальні дні були кращими, коли ти мене приводив і забирав, за ліхтарик і за те, що допоміг обрати книжку, навушники і ще багато чого, за поради і розмови про книги...
Є дуже багато речей, за які я тобі безмежно вдячна, та перш за все - за турботу. Неймовірну, постійну і таку милу турботу.

А ще дуже хочу вибачитись за всі мої дурниці і негарні вчинки. Я знаю - зі мною було несолодко :))
Вибач, будь ласка.